Мігель де Сервантес - Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)

дон Галаор, брат Амадіса Гальського, не мав такої дами, одначе ніхто його за те не гудив, бо був із нього хоробрий і славний рицар.

На те одказав йому Дон Кіхот:

— Одна ластівка ще весни не робить, добродію. Окрім того, мені напевне відомо, що сей рицар був потаємно закоханий, хоч і була в нього вдача залицятися до всіх жінок, які йому подобались. Та мав він, безперечно, і єдину любов, що обрав її за володарку душі своєї і волі: до неї він звертався повсякчас, але робив те скрито, бо в рицарстві цінував понад усе таємничість.

— Коли вже з природи своєї кожен мандрований рицар мусить бути закоханий,— сказав подорожній,— то й вашець, до стану того належачи, напевне теж когось кохає. Якщо вашець не такий скритник, як той дон Галаор, то в імені всього товариства, і в моїм власнім так само, прощу вашеці ознаймити нам ім'я, рід і титул вашої дами і вроду її змалювати; вона може вважати себе щасливою, коли весь світ знатиме, що го її кохає, що то їй служить такий гідний, бачиться, рицар, як ваша иилость. [73]

— Не можу з певністю сказати, чи любій моїй ворогині приємно буде, як увесь світ дізнається, що' я їй слугую. Проте здаюся на ваше ласкаве прохання й повідомляю, що ймення її Дульсінея, родом вона з Тобоса (є таке село в Ламанчі), а на звання мусить бути щонаймен-ще принцеса, бо то ж моя володарка й сеньйора. Врода в неї надлюдська, бо в ній поєднались усі неймовірні й фантастичні прикмети краси, якими поети ущедряють своїх коханих: волосся її — то щире злото, чоло — Поля Єлісейські, брови — веселки, очі — сонця, личко — троянди, вуста — коралі, зубоньки — то перлоньки, шия — любайстер, перса — мармур, руки — мов кість слонова, уся вона — мов сніг біла, а ті частини тіла, що цнотливість од ока людського приховує, такі, думаю собі і уявляю, що ними можна лише безмірно захоплюватись і годі до будь-чого рівняти.

— Нам хотілося б також знати, якого вона коліна, уродження й походження,— сказав Вівальдо.

На се Дон Кіхот відповів:

— Рід її ведеться не від старожитніх римлян, Курціїв, Каїв і Сціпі-онів, ані від новочасних фамілій Колонна та Орсіні, не від Монкадів і Рекесенів каталонських, не від Ребельїв чи Вільяновів валенсійських, не від Палафоксів, Нусів, Рокабертів, Корельїв, Лунів, Алагонів, Урреїв, Фосів і Гурреїв арагонських, не від Сердів, Манріків, Мендосів і Гус-манів кастільських, не від Аленкастрів, Пальясів і Менесів португальських,— вона походить із роду Тобосів ламанчських; хоч рід той і не стародавній, та може дати гідний почин найславнішим родинам потомних віків. І нехай ніхто не осмілюється перечити мені, бо я поставлю йому ті самі умови, що написав колись Дзербін під трофеями зброї Роландової:

Не руш цієї зброї,

Як не здолаєш ти Роланда в бої.

— Я сам походжу з роду Скоробагатьків ларедських,— сказав подорожній,— але не смію твердити, що він може зрівнятися з фамілією Тобосів ламанчських, хоча, ніде правди діти, прізвища такого я ще зроду не чув.

— Невже так-таки й не чули? — здивувався Дон Кіхот.

Усі прислухалися до тої розмови з пильною увагою, і навіть козарям та вівчарям ясно стало, що в Дон Кіхота не всі дома. Один лише Санчо Панса брав за щиру правду все те, що його пан торочив, хоч і знав його з самого мальства, хто він такий і що. Хіба тільки сумнівався трохи щодо вродливиці Дульсінеї Тобоської; жив сам недалеко від того села, а не чував щось такого ймення і такої принцеси. От посуваються вони так уперед, ті говорять, а ті слухають, аж бачать — з яруги міжгірної пастухи виходять, душ двадцять, усі в чорних кожухах, а на головах вінки (як ізблизились, видко стало, що з тисового та кипарисового віття). Шестеро мари несуть, квіттям та зеленощами розмаїтими рясно умаєні. Постерігши їх, один козопас сказав:

— Он бачите, то вже несуть тіло Хризостомове. Він же заповідав, щоб його на обніжжі он тої гори поховано. [74]

Тут усі подорожани придали ходи і надоспіли якраз у ту пору, коли носії опустили мари додолу, а четверо пастухів узяли гострі чекани й заходились копати могилу попід твердою кам'яною скелею.

Повітавшися чемненько з погребовими, Дон Кіхот та його супутники підійшли до мар і стали розглядати покійника. Він лежав у вбранні своєму пастушому, весь засипаний квітами; років мав не більше як тридцять, і знати навіть по мертвому, був за життя вродливим і показним юнаком. Округ нього лежали в труні якісь книжки та папери, чи то в сувоях, чи розгорнуті. І ті, що дивились на нього, і ті, що яму копали,— усі, хто тут був, поринули в благоговійне мовчання. Аж ось один із тих, що несли мари, озвався до другого:

— Подивись гарненько, Амбросіо, чи це те місце, що казав Хризо-стом, раз ти вже хочеш усе достеменно так зробити, як він у тестаменті списав.

— Оце ж воно і є,— відказав Амбросіо.— На цьому самому місці мій нещасливий друг не раз оповідав мені про свою недолю. Саме тут, за його словами, він уперше побачив ту смертельну ненавидницю роду людського, вперше освідчив їй свої щирі й вірні почуття і тут же дізнав од Марсели останньої зневаги і наруги, що й примусило його дати кінець трагедії цього мізерного життя. І ось на згадку про всі ті злигодні заповідав він покласти його в лоно вічного забуття саме тут.

І, обернувшись до Дон Кіхота й інших подорожніх, провадив далі: