Віктор Григорович Безорудько - Привид Чорного острова

звичайно, припущення. Олесь не був переконаний, що човен справді заміновано, однак обережність не зашкодить.

Вивільнивши дротину й відхиливши її вбік, намацав металеву клямку і потяг на себе. Клямка не піддалася. Олесь тягнув ще й ще. Та ось вона ніби зрушилася з місця.

Зробивши перші кроки по трапу вниз, Олесь намацав дротину і провів рукою по ній до самого кінця. Там вона з'єднувалася з якимось диском. Обережно Олесь тримав у руках дротину, щоб не потягнути на себе. Добре, що хоч у верхню частину трапа падало слабке світло. Вивільнивши міну з гнізда, підняв її високо над головою й обережно виніс із човна. Потім, полегшено зітхнувши, почав опускатися по трапу вниз. Ступав повільно, контролюючи кожен крок. Думка про міну, яку щойно знешкодив, стримувала його.

Раптом під ногами відчув ніби підлогу. Перепочивши, вже навпомацки став пробиратися далі. Намацавши руками двері, натиснув на них. Та двері не піддалися. Чимало хвилин минуло, доки відшукав клямку, подав її на себе, й двері повільно відчинилися. Спалахнуло світло. Від несподіванки Олесь стрепенувся, налякано затулив очі руками. Одразу ж світло почало пригасати, волосини в лампочках ледве жевріли.

Пішов далі коридором і відхилив двері праворуч. Світло й тут спалахнуло, і в очі вдарило якесь дивне сяйво: то на столі лежав камінь-самоцвіт — підсилювач тьмяного світла. Олесь підійшов до столу. Та зацікавив його не самоцвіт. Поряд із ним лежали звичайнісінька свічка, в пластмасовому мішечку — сірники.

Полум'я свічки перетворило гру самоцвіта на чудесне видовисько, ніби сонце засвітило десятки райдуг і вони щомиті змінювали кольори.

Олесь потримав самоцвіт на долоні й сам собі всміхнувся: ніколи не думав, що триматиме в руці всі кольори райдуги. Та зачарування минуло. Олесь пильно оглянувся довкола. Під стіною в каюті стояли скриньки різних розмірів. Відчинив першу й одсахнувся від неї — на нього бризнули мільйони іскор.

«Теж, певно, самоцвіти…» — Набрав їх у жменю й одразу висипав у скриню.

Окрім самоцвітів, там лежали ще й золоті келехи, обручки, якісь прикраси.

Відчинивши скриню, що стояла поряд, Олесь витяг з неї старовинну вазу. Кришталева, оздоблена золотом, ваза випромінювала чарівне зелене сяйво.

Ще в цій скриньці були золоті хрестики, ікони, ланцюжки та підсвічники. «Награбоване в церквах? Коли б про це дізналась Мері, напевне, перестала б вірити в бога». Ще тут лежав золотий і срібний посуд.

Під стіною навпроти — цілі сувої картин. Олесь не знавець художніх шедеврів світу. Ще коли вчився у восьмому класі, їздили на екскурсію до Києва. Там уперше й побачив картини видатних митців.

Тривожно дивився на свічку — хоч би не згасла. Підійшов до вузеньких дверей і штовхнув їх. У невеличкій каюті стояли один на одному ящики. Олесь спробував підняти той, що стояв на підлозі, але не зміг навіть зрушити з місця. Тоді пошукав чогось важкого. В око впав залізний штир, що лежав під стіною. Вдалося відірвати одну дошку. В ящику лежали жовті бруски. Олесь узяв один з них в руки. Брусок був надзвичайно важким.

— Золото! Невже це золото? — вигукнув. Луна глухо повторила Олесів вигук, і йому на мить стало моторошно. Присвітив і почав уважно розглядати брусок.

Хіба гадав коли, що триматиме в руках шмат золота, трохи менший від цеглини? Хіба думав колись про таке? А бач, довелося. Чи ж гадав, що стане володарем скарбу?

— Володарем? А навіщо він мені? — запитав сам себе.

Присвітивши ще, помітив на брусках усілякі написи.

«Усе зрозуміло, — подумав Олесь, — тут зібрано скарби, награбовані в народів, що зазнали фашистської навали. Правду-таки розповідав Джон. Але які ж вони всі диваки! За двадцять років нікотрому з них не спала думка: зробити той десятий крок в океан».

Повернувшись до каюти, де на столі був самоцвіт, Олесь сів до столу і висунув шухляду. Там лежали стоси грошей. Він присвітив свічкою і зрозумів: то — долари. В другій шухляді — такі ж пакунки. В кожному було по тисячі доларів.

Знову Олесь усміхнувся сам до себе. Он скільки, грошей тут, і він може ними користуватися. Адже він їх знайшов! Він! А чому б і справді не забрати їх? Адже коли б гроші потрапили до рук Джона чи Морісона, вже давно не було б їх тут. Лежали б у банку на рахунку.

Та навіщо вони йому, ті гроші? Правда, аби вони допомогли йому повернутися на батьківщину — тоді ще слід на них зважити.

А якщо Джон поверне борг Морісонові — тоді Мері не піде за нього заміж? І батько її не наполягатиме на тому? Але яке Олесь має право брати ці гроші? Вони йому не належать. Отже, ніякого права у нього на них немає. Потім — як пояснити Джонові, де взяв долари? Доведеться сказати, що знайшов скарб. Тоді вони його замордують. Не минути йому смертельної загрози. Його швидше вб'ють, ніж випустять живим з острова.

Мері двічі врятувала йому життя. То хіба він зараз має право думати, що буде, коли віддасть гроші Джонові? Хай учинять як схочуть, а Олесь визволить Мері з ярма, яке їй готує тато, візьме гроші й віддасть їх Джонові. Щоби повернув борги Морісонові. Навіть тоді, коли його вб'ють, Мері буде вільною.

Олесь знайшов шмат брезенту, загорнув у нього двадцять пачок і перев'язав мотузкою. Сидячи навпроти дивного самоцвіта, Олесь подумав, що зараз життя його вивело на шлях, який веде до подвигу — повернути скарби народам, пограбованим фашистами. Отже, вирватися з острова за всяку ціну й лише радянським людям відкрити таємницю.

Ще постояв Олесь посеред каюти, кинув прощальний погляд на самоцвіт. Ні, не чіпати його, не піддаватися чарам, не брати до рук.

Загасивши свічку, Олесь навпомацки рушив до дверей. В руках тримав пакунок з грішми.

За кілька хвилин вибрався з човна, старанно прикрив люк і тільки тепер відчув, як він змерз. Швидше б побачити над головою ясне небо, тепле сонце.

Він ішов по корпусу човна, та, посковзнувшись, плюхнувся й