Павло Архипович Загребельний - Я, Богдан

так відверто й розумно, доброзичливо морщив свого породистого носа. Він ще мовчав, але я вже знав, про що буде мова.

— Мали пекельне літо, — порушив мовчанку Оссолінський. — Канцлер Радзівілл, кваплячись до короля в Варшаву з своєї Олики, втратив улюбленого коня через нестерпний упал.

— Я теж квапився до короля, але мої коні цілі, — сказав я.

— Козаки вміють поводитися з кіньми.

— Не з самими тільки кіньми, пане канцлер.

— О, я знаю: з жінками також! — засміявся пан Єжи.

— І з ворогами, — додав я.

— Хто ж цього не відає, пане Хмельницький? Фама22 про це сягнула вже й антиподів, гадаю. Не один владця заздрить королеві польському, що той має таких доблесних вояків.

— Довелося чувати, і то недавно.

— Але пан не квапиться на заклик?

— Сказав же, що квапився до короля свого. А до чужого — чом би мав поспішати? Та й чи будуть тоді мої коні цілі?

— У великих полководців цілі бувають не самі коні, а й люди, — зауважив роздумливо канцлер.

— На жаль, мені за життя своє ще не довелося бачити великих полководців, а я б розпізнав їх, бо на них печать Божа. Коли Велізарій перевдягся жебраком, то воїн, який його зустрів, однаково впізнав свого великого полководця навіть у лахмітті. Мені ж тільки й доводиться бачити великих кровопрагнителів і кроволивців. І все якось воно так виходить, що ллється кров мого народу. Як не Жулкевський, то Ходкевич, а то Конецпольський або Потоцький. А з тої крові не народжується нічого, крім ще більшої крові.

— Кров може народити великих синів.

— В це ми віримо, і багатьох уже висував народ, але гинули безіменними ватажками. Якийсь фатум переслідує мій народ, і я заздрю вашому народові, пане канцлере.

— А коли б я сказав отут, що заздрю пану Хмельницькому?

— Хіба що як Іову поверженому?

— Граф де Брежі чи й говорив пану Хмельницькому про його високі здібності? — не слухаючи мене, швидко спитав Оссолінський.

— Звичайна галльська люб’язність.

— Мені відомо, що в Франції високо цінують пана Хмельницького як надзвичайно розумного і вдатного полководця. Франція ж знає це мистецтво як ніхто. Вона ще ніколи не програвала жодної війни.

— Окрім тієї, що програла Цезареві.

— Тоді ще не була власне Францією, а тільки Галлією. Але тепер це наймогутніша держава з наймудрішими королями, з найбільшими воєначальниками. І ось там уже знають про пана Хмельницького і воліють бачити його на полях битовних у себе.

— Коли святому кажуть, що він здатен на чудеса, то згодом їх од нього вимагають. Незручність од святості, пане канцлере.

— Це говорять не тільки святим, але й геросам. Морські виправи, які пан здійснював, викликають подив і страх навіть у грізних османів.

— Пан канцлер гаразд знає, що я сиджу на хуторі й плекаю бджіл, а ще — ретельно сповнюю свій сотницький уряд в Чигирині.

— Не конче треба ставати вогнем, щоб бути в вогні, пане Хмельницький, не конче. Розум сягає далі, ніж ядро з щонайбільшої гармати, чи мені про це казати панові? Ми щось знаємо, про віщось здогадуємося, може, ліпше не поглиблювати наших знань і здогадів і не надавати їм зайвого розголосу. Трапляється прекрасна нагода. Король Франції радо бачив би в себе звитяжних лицарів запорозьких на чолі з славним полководцем їхнім Хмельницьким, і наш король не має проти того ніяких заперечень. Сейм не може дозволити вербунку нашого війська для чужини, бо потребуємо його в своїй державі, але ні сейм, ні король не можуть заборонити вільним людям воювати там, де вони хочуть. А пан Хмельницький і його козаки люди вільні. Це прихиляє серця. Моє серце також.

— Пекти хліб без борошна, — сказав я. — Які ж у мене козаки, пане канцлере? Була півсотня з Чигирина на погребі королеви, та й ту я відпустив.

Оссолінський налив мені келиха, перехилився через стіл, тихо промовив;

— Пан Хмельницький почне тепер свої фрашки. Мовляв, сова сокола не народить, миша ока не виколе, хоч по соломі ходить. Я маю теж свої фрашки. Але мені не про це йдеться. Хай пан ще до свого Чигирина і коли захоче, то прибуде на початок наступного сейму березневого. Тоді тут буде й пан Миколай де Флецеллес граф де Брежі. Я розумію пана, але хай пан зрозуміє також мене. Світ надто жорстокий, щоб ми дозволяли собі надто затяжливу гру.

— Та вже так, — зітхнув я. — Світом не граються — за нього борються.

7

«Муж поистин? имени гетманского достоинъ, много дерзновенъ в б?дствія входити сов?тенъ в самих б?дствіях бяше, в немъ же на т?ло коими либо труди изнуренно, ни благодушество против ними н?веть поб?ждено быти можаше, мраза и зноя терп?ніе равно, пищи и питія не елико непотребної иждивеніе, но елико естеству довл?яше вкушаше, сномъ ни в нощи, ни во дни поб?ждашеся, аще же тогда отъ д?л и упражненія воинского времени избываше, тогда мало почиваше, и то не на многоцв?тнихъ одр?хъ, но на постели воинскому мужу приличествуеть, спящи же паки не печашеся, дабы уединенное коему м?сто изб?рати, но и между немалимъ воинскимъ кличемъ, ничто же о томъ радящи з тихостію сна пріимаше, од?яніє ничимъ же оть прочиіхь разнствующее, оружие точию и кони мало что оть иннихъ лучшее, мнози многажды его воинскимъ плащемъ покровенна между стражами оть труда изнемогаша почивающа созерцаху, первій же на брань, посл?дній по уставшей брани исхождаше» (Грабянка, 153)23.

Хто се? Князь Святослав, імператор ромейський Василій Македонянин, нещасний Валленштейн, підступно вбитий в Егері? Написано буцімто про Богдана Хмельницького вже тоді, як він став гетьманом, був і перебув, і коли легко вбгати чоловіка в звичні слова. У великих мучеників і великих негідників завсігди однакові житія. Так і про мене. Ніхто нічого не відав до Жовтих Вод. Мовляв, ображений і упосліджений втік на Січ, довкола нього зібралася сірома й відчайдухи. «Не тяжко було запалити їх, — каже справоздавець (Пасторій), — бо як соловейку співання, так їм м’ятежі були властиві». Ось так: запалив душі заволок запорозьких, і вони миттю обрали мене гетьманом своїм! Чи коли бачено таку чудасію? Хто чесніший і порядніший, той змушений визнати: коли це сталося і за яких обставин — нема ніяких відомостей. Справді: нема нічого. Потонуло в людській крові, засипано приском, пожерте пожежами, розвіяне вітрами — і слово, і думка, і пам’ять, і згадка.

Мої універсали, діаріуші, листи й записи згоріли у вогні, одяг з’їла міль, дерево поточив шашіль, од хоругвів не лишилося навіть золотого шитва, а шабля, яка