Валентин Лукіч Чемеріс - Генерали імперії

— Пйотр, бобилем жіть ніззя! — повчально казав дяк. — Баба мужику потрібна. Та ще такому, як ти.

— І чого це Малоросійський приказ почав шукати жінку для засланця?

— Така у нас служба, Пйотр.

— Хочете мене ще міцніше прив’язати до чужини своєю жінкою? І кого ж ви мені підшукали?[5]

— Дворяночку, інакше й бути не може. Кров з молоком! Молода, здорова і з себе — о-о!.. Будеш з нею тішитись та любитися, — дяк вжив солоніше слівце. — А ти… Москва, Москва!.. І така вона, мовляв, і сяка!.. А Москва тобі дворянки не шкодує, аби жив ти з нею у своє задоволення і ночами спав, а не двором з нудьги тинявся.

…І ТУТ З’ЯВИЛАСЯ АГАФІЯ ЄРОПКІНА, МОСКОВИТКА, ДІВИЦЯ ДВОРЯНСЬКОГО РОДУ… ОСТАННЯ ЛЮБОВ ГЕТЬМАНА І СМИСЛ ЙОГО ЖИТТЯ НА ОСТАННЬОМУ ЗАВЕРШАЛЬНОМУ КОЛІ…

— Ти справді… генерал?

— Хто-хто?

— Ну, козацький генерал?

Він посміхнувся у вуса, милуючись нею, власне, її визрілою молодістю, що була схожа на спілу вишню в соку, яка сама просилася до рота. Вона ж його посмішку зрозуміла по-своєму.

— А мені дяки вуха прогуділи… Генерал, генерал… Ларіон Іванов, той, клишоногий, старшой їхній все нашіптує: виходь за нього, Агафіє, не прогадаєш. Жених шо нада!.. То ти генерал чи хто?

— І не генерал і не чи хто. Я — гетьман.

Вона запитливо закліпала.

— Малоросія? — здогадалася.

— Ні, — сказав він і аж образився, — Україна.

— А по мові ти — малорос.

— І по мові я українець.

— Я в цьому не тямлю, — вона намагалася говорити примирливіше. — Хай буде по твоєму.

— Красно дякую, пані.

— Пані? Як ти гарно сказав. А що таке — па-ані?

— Ну… госпожа.

— А-а… А що таке… гетьман?

— Ну, генерал. Вроді того.

— Так би й сказав одразу, що генерал, а то… Не генерал, не генерал!.. А дяк Іванов краще знає, хто ти є. Сказав, що ти генерал, значить, ти і є генерал… Може, я ще й вийду за тебе, гетьмане, котрий генерал. — Засміялась. Господи, яка вона приваблива, коли сміється. — Вийду, якщо ти мене… візьмеш.

— А ти справді… дворянка? — запитав, підлаштовуючись під її манеру говорити. — Бо й мені дяк Іванов вуха прогудів: дворянка, дворянка…

— А тобі тільки дворянка потрібна?

— А тобі тільки генерал?

— Ні.

— І мені теж ні… Аби жіночка була гожа.

— А ти придивись до мене. Я теж гожа… Як по-нашому то — красива. Правда? Якою я тобі здаюся?

— А такою… Наче я тебе вже сто год знаю.

— І ти чомусь мені таким здаєшся.

Блиснула зубами — наче два разки намиста сяйнули. Очі сині. Руса коса до пояса. Як у простолюдинки. Високі груди. Та й стегна круті. Міцна. Дебела. І — молода. Така б йому підійшла, хоч і їхня. Хоч і московка. Але дарма, що чужачка. Вона швидко своєю для нього стане. Та й чи, власне, не все одно, якого вона роду? Щоправда, на дворянку вона чомусь і не схожа, а схожа на просту сільську дівку, здорову, гарну і не ледачу. А втім, у полоні не доводиться вибирати. Дають — бери.

— У вас у Малоросії…

— У нас в Україні, — поправив він її.

— Гаразд, у вас в Україні всі такі?

— Які?

— Красиві. Чи тільки ти один такий?

— Українці всі вродливі.

— Це ти за ними скучаєш, то вони тобі й здаються ледь чи не янголами.

— Мабуть.

— А хіба ми, руські, не такі?

— Такі та… трохи не такі.

— Як не такі, то чого ж ти в нас живеш?

— Неволю не вибирають.

— А-а… Дяки й тобі допекли?

— Якби ж то тільки дяки.

— Звідки ти такий… узявся?

— Мене привезли. Ваш стольник із стрільцями.

— У гості? — гмикнула вона.

— Атож. Але без права залишати вашу… розпрекрасну гостину.

— Це добре, що без права. Виходить, не втечеш од мене, — сяйнула зубами і синіми очима.

Він вже не криючись милувався нею. За жінками знудьгувався, а тут така… Не міг од неї очей відвести. Дяки Малоросійського приказу йому й справді набридли. Як і їхня Москва-камен. Але з такою, як ця, синьоока русявка, він би не проти й спізнатися.

— А ти звідки взялася? Як сніг на голову літнього дня. Де тебе дяки розкопали?

— А я… негадана-неждана.

Агафія Єропкіна і справді з’явилася у його московському полоні неждано-негадано. Що в Москві його зацікавлять жінки, ще вчора він би й не повірив. Та вчора її, здається, ще й не було. І бути не могло. А сьогодні вона вже є, і він вже боїться її втратити. Серед білого дня з нічого виринула. І в нього з’явилося таке відчуття, що він її знає вже давно-давно, але зустрілися вони тільки оце. І почувався він з нею молодим, гей, молодим! Тільки непокоївся: дяк Ларіон Іванов її, дворяночку молоду, всім царевим гостям пропонує, чи тільки йому? Було б непогано, коли б тільки йому.

Підібрана Малоросійським приказом (з наказу влади) чи скоріше царівни-регентші Софії Олексіївни, яка і сама любила, але не любила тих чоловіків, які… не любили жінок, Агафія була молодою і справді дворянського (тут Ларіон Іванов, опікун його, справді не збрехав) роду. Щоправда, збіднілого, зубожілого (чи, як по-їхньому, по-московському, захудалого). Але все ж таки дворянського. Дівиця вже в літах (за українськими мірками двадцять сім — це вже стара діва). А заміж того й не могла довго вийти, що із збіднілого роду. За простого не піде (все ж таки — дворянка), а дворянин не візьме — ні приданого, ні маєтностей, самий лише титул. Так і сиділа в дівках Агафія Єропкіна, чекаючи жениха, щоб і знатний був, і на ній, зубожілій, не погребував женитися. І таки дочекалася: звеліли, щоб ішла за малороса, гетьмана, удівця, п’ятдесяти семи літ від роду. Із себе, запевняли, він ще й нічого. Навіть вдатний… «Пхе, — закопилила було губу Агафія, як почула про вік жениха. — Старий…» «Побачиш його, по-іншому заспіваєш, — запевнив її дяк Ларіон Іванов (йому Агафія, крім усього, ще й була якоюсь далекою родичкою, і він вважав за свій обов’язок десь її „приткнути“). — Та й допоки чекатимеш жениха, щоб і молодий був, і знатний, і на тобі, бідній, женився? До сивого волосся? У тебе ж ні кола, ні двора, тільки й того, що дворянського роду. А сама в старої тітки куток обтираєш… Потрібна ти їй! Йди за Петра і не вагайся. Він хоч ніби і в полоні у Москви, але ж — знатний! Знаменитий козацький генерал, у його Малоросії зело відомий.