Василь Андрійович Базів - Хрест: постбіблійний детектив

– Кто вы такой? Интересный вопрос. Видится мне, что я знаю, кто вы такой.

Паша не втручався в розмову. Не бачив потреби. Здавалося, ніби свій сценарій він продиктував не тільки старому, а й цьому мудрагелю. Коли він виклав свій план Семкові, той мало не вмер від страху. Але Паша якраз той страх і розвернув. «Не зробиш так, як я кажу, замориш мене тепер, як того жидка.

Тільки той був у пелюшках. Йому нічого було втрачати в такому віці. А мене як погубиш, коли я у свої 30 літ стільки вже напахався на перспективу? І все на смарку? Усе в прах? Та якого хрена я товкся за тими хрестами? Щоб отой жид спалив усе моє напрацювання? А ти, душогубе, ще й відповіси по всій суворості закону. Помічник фашизму! Помагав їм нищити євреїв. Радянський Союз тут не має розбіжностей ні з Америкою, ні з Ізраїлем, хоча арабам допомагає. Тебе – на розстріл, убивцю невинної дитини, а мене куди, сина фашистського пособника? Тут уже святий Боже не поможе і всі його зламані хрести».

Отакими нехитрими силогізмами і роздмухав Паша страх у п’ятах свого рідного творця. Із ним він і трусився в кутку хати, коли цей гостроносик улаштував йому такий допит, що й гестапо не снилося.

– Видится мне, что я знаю, кто вы такой. А теперь, пожалуйста, ответьте-ка мне на несколько вопросов. Мой отец в вашем городке Тустань продавал мясо на базаре. Не приходилось ли вам знать его? Ведь вы же ровесники.

– То були ваші тато? – перепитав Семко, вперше підвівши голову. – Як не знав? Знав м’ясника Абрама. Його всі знали. Ми різали чи то телят, чи поросят і здавали йому, а він торгував.

– И вы, наверное, все здесь знали, что немцы убили его? Там, куда они согнали всех евреев?

– Та чо, не знали? І з нашого села всіх жидів забрали. Німак не щадив нікого.

Паша закурив собі та дивився у вікно, відвернувшись від цього смертельно небезпечного лицедійства. Він глянув на себе в запорошене дзеркало й посміхнувся, підморгнувши сам собі. Його розрахунок не може не спрацювати.

– Семен Прокофьевич, мне во время войны уже было около десяти. Я, сами понимаете, в таком возрасте тоже уже был способен кое-что запомнить.

– О, та десять років – то вже пам’ятається. До ста рості. Я як нині пам’ятаю. Бо тоді вмерли мій тато.

– Ну вот видите. И мои родители погибли, когда мне было не так уж мало лет. Я помню, как прощался с ними перед их смертью. Правильно – до самой смерти помнить буду. Но я еще кое-что помню, Семен Прокофьевич. Очень хорошо помню.

Семко був, якщо по-книжному сказати, такий собі сільський серійний кілер, що йшов по життю від убивства до вбивства. Але кілер професіональний, глибоко законспірований. Завше кожне нове мокре діло проходило бездоганно. І тут уперше він стояв на межі викриття або, як каже Паша, на краю провалу. Але нехай той носатий жид не думає, що то так легко – їх заломити. Тут, у хаті, їх двоє, а він один. Раз плюнути Семкові, щоб він опинився там, за стодолою, поруч зі своїм братиком. Твоя не візьме, жиде.

– Та шо ви мене мучите? Кажіть уже.

– Так это вы были тогда?

– Я.

– И где мой брат?

– Перед вами.

– Не понял.

– Паша – то є ваш брат. Він не мій син. Він ваш брат.

Академік Цукерман у пошуку втраченого під час німецької окупації брата із притаманною йому аналітичною інваріантністю моделював найрізноманітніші сценарії, за якими судилося жити його багатостраждальній родині. Але отаке? Він замовк. Академік почувався так, неначе цей селюк просто розмазав його на стіні зі всім його потужним інтелектом.

– Як, я не твій син? – блискуче удавав розчуленого й розтрощеного уже враз не рідним батьком Паша.

– Ну, я тебе виходив, вигодував. Але то тебе я забрав тоді від м’ясника. Він є твій кревний.

– Подождите, а что, в селе не заметили? Не поинтересовались, откуда у вас вдруг ребенок взялся?

– Так сі стало, що Стефка, жінка моя, була в тяжі. А як то було у войну, німак шукав тут партизан. Зі стріхи злізав і копнув її в черево. І скинула. А тут я привів з міста вашого Мошка маленького. Так сі називав?

– Да-да, Мошко.

– Люди не дуже зазирали, що ся діє за парканом. Каждий думав, як самому не згинути в тій війні. Бо коли я сказав, що дитинисько то наше, ніхто й не засумнівався.

Паша знав про хід думок Веніаміна. Сів навпроти нього і вдав приголомшеного. Але постав перед ним у всій красі своєї справді специфічної фізіономії. Чорний. З великим носом. А пейси можна відростити й закрутити в перукарні за гроші.

Цукерман дійсно пожирав його очима. Але виважував усе в тому потрясінні, у яке привела його доля.

– А где жена ваша, Семен Прокофьевич? Хотел бы с ней познакомиться. Не так вы, как она растила вот… его, – це був останній тест на вірогідність.

– А, Стефка? Та її Паша…

– Покинула нас мати минулого року, царство їй небесне, – перервав Паша дурного діда.

Інструкції щодо матері не було, і Семко запросто видав би, буцімто Паша терміново відтарабанив її, і не раніше, ніж три години тому, до лікарні, у якій вона не була зроду. Отоді й поїхав би мудрий академік її відвідати. Вона там у розпачі й розкрила б карти, але найстрашніше – він побачив би, що його брат – як дві краплі води його мати. Зовні. Буває така кровна схожість, що діти – як клони своїх батьків. Паші не раз казали, що він буде щасливим. Бо таки справді вдався майже на всі сто в маму і зовсім не в тата.

– От її фотографія, – підніс Паша ближче до очей фото миловидої сільської жінки в рамці. – Тут їй 50 років. Я сфотографував якраз на ювілей.

Цукерман бачив власними очима, що зовні ця жінка справді нічого не мала спільного зі своїм сином. На відміну від нього, чорнявого і ближчого до семітського походження, вона була русява слов’янка. Найменше, що вона могла зробити, – народити таку, зовсім не схожу на себе дитину.

Що цікаво, академік своєю далекоглядністю робив дуже точний висновок. І ще важливіше – Паша його не обдурював. То була правда – ця жінка не могла його народити, бо це була фотографія відомої в області ланкової із