Джеймс Фенімор Купер - Останній з могікан

навалились на нього. Данкена прив'язали до стовбура того самого деревця, на якому Магуа показував загибель одного з гуронів. Прийшовши до пам'яті, молодий офіцер з болем побачив, що всіх бранців чекає однакова доля. Праворуч від нього стояла Кора, зв'язана, як і він, бліда й стривожена; але погляд її пильно стежив за кожним рухом індіян. Ліворуч, прип'ята лозинням до сосни, безсило звисала Еліс — ноги їй тремтіли й відмовлялися слугувати. Руки дівчина молитовно склала перед собою, але замість дивитися в небо, вона з дитячою безпорадністю звертала мимовільний погляд на обличчя Данкена. Девід уперше в житті брав участь у сутичці; незвичність цієї ситуації спонукувала його до мовчазних розважань, чи слушно він, як християнин, був повівся.

Мстивість гуронів намислила щось нове, і вони готувалися здійснити свій план з тією дикунською винахідливістю, що плекана була від століть. Одні збирали хмиз на багаття, хтось рубав соснового пенька на тріски, аби потім, запаливши їх, штрикати в тіла бранців, інші нахиляли додолу стовбури двох невеликих дерев, щоб розіп'ята поміж них Гейворда. Але мстивість Магуа шукала глибшої і злостивішої втіхи.

У той час, як не такі витончені індіяни лаштували перед очима жертв ці нехитрі й примітивні знаряддя тортур, Магуа підійшов до Кори і з диявольським виразом на обличчі пояснив дівчині, яка близька доля їй суджена.

— Ха! — докінчив він. — Що скаже дочка Манро? Голова її занадто гарна, щоб лежати на подушці у вігвамі Хитрого Лиса. То, може, їй більше подобатиметься, коли її голова скотиться з цього пагорба і стане забавкою для вовків? її груди не можуть годувати гуронові дитину; ну то побачиш, як індіяни плюватимуть на них!

— Про що каже ця потвора? — запитав здивований Гейворд.

— Пусте! — твердо відповіла Кора. — Він дикун, темний варвар і не знає, що чинить. В цій останній хвилі знайдім нагоду вимолити для нього милосердя й прощення.

— «Прощення!» — перехопив оскаженілий гурон, у гніві не добравши як слід Кориних слів. — Пам'ять індіянина довша від зброї блідолицих, а милість його коротша від їхньої справедливості! Кажи, чи відсилати мені ясноволосу до її батька і чи підеш ти з Магуа до великих озер, щоб носити йому воду й готувати їжу?

Кора порухом голови відтрутила його від себе, не в силі приховати гидливе почуття.

— Облиш мене, — мовила вона з такою гідністю, що справила враження навіть на індіянина. — Ти додаєш гіркоти до моїх молитов. Ти стаєш межи мною і моїм богом!

Проте за хвильку гурон повернувся до свого і з глумливою посмішкою мовив, показавши на Еліс.

— Глянь, дитя ридає! Вона замолода вмирати! Відішли її до Манро, хай вона розчісує йому сиве волосся й утримує життя в серці старого.

Кора не стрималася, щоб не глянути на свою молоденьку сестру, в очах якої побачила ревне благання зберегти їй життя.

— Що він каже, люба Коро? — спитала тремтячим голосом Еліс. — Він сказав, що відсилає мене до батька?

З півхвилини старша сестра мовчки дивилась на молодшу, а на обличчі її відбивалася боротьба дужих супротивних почуттів. Врешті вона заговорила, і в голосі її замість колишньої твердості й упевненості бриніла тепер мало не материнська ніжність.

— Еліс, — почала вона, — гурон дарує нам обом життя, та й не тільки нам — він згоден відіслати Данкена, нашого дорого Данкена, і тебе теж до наших друзів, до нашого батька… до нашого бідолашного батька… якщо я зборю свою вперту бунтівничу гордість і погоджуся…

Подих їй перехопило, вона замовкла.

— Кажи далі! — скрикнула Еліс. — На що ти маєш погодитись, люба Коро?! О! Коли б це я була на твоєму місці! Щоб урятувати тебе, втішити нашого старенького батька, щоб повернути волю Данкенові — з якою радістю віддала б я за це життя!

— Віддати життя! — уже спокійнішим і твердішим голосом повторила Кора. — То було б легко! І можливо, то не найгірше, що мене чекає. Він хоче, щоб я, — провадила вона далі стишеним голосом, коли згадала образливу пропозицію, — щоб я пішла з ним у дику пущу, до селищ гуронських, і щоб залишилась там. Щоб я стала його жінкою! Скажи ж мені, Еліс, дитя моє дороге, сестронько люба, що маю чинити? І ви теж, майоре, порадьте мені. Чи можна рятувати життя такою жертвою? Ти, Еліс, прийняла б його з моїх рук, такою ціною сплачене? І ви, Данкене, — підкажіть мені. Ви обоє вирішуйте, що мені робити, я на все згодна.

— Щоб я на таке пристав! — вигукнув у подиві й обуренні юнак. — Коро, Коро! Ви жартуєте з нашого нещастя! Не згадуйте більш про цей жахливий вибір! Сама думка про нього гірша за тисячу смертей.

— Я так і знала, що ви це скажете! — скрикнула Кора. Щоки її зарожевіли, темні очі знов заіскрилися глибоким почуттям: — А що скаже моя Еліс? її волі я скорюся без суперечного слова.

Хоча вони обоє, Гейворд і Кора, прислухалися з болісною напруженістю і увагою, від Еліс не почули ані слова у відповідь. Тендітна й вразлива дівчина мовби закам'яніла, дізнавшись про бажання Магуа. Плечі її обвисли, пальці рук конвульсійно ворушилися, голова спала на груди, і вся її постать, схилена під стовбуром дерева, виглядала наче символ зраненої жіночності. Але, хоч життя в ній ослабло, була вона цілком притомна. За хвилину голова її повільно порушилась на знак рішучої незгоди.

— Ні, ні, ні. Краще помремо разом, як і жили!

— Тоді помри! — шалено скреготнувши зубами, вигукнув Магуа, заскочений цим виявом несподіваної твердості в тій, кого він уважав за найслабшу поміж бранців. З усієї сили гурон метнув у беззахисну дівчину томагавком. Топірець пролетів попри Гейвордове лице і, стявши кілька розвіяних кучериків дівчини, з тремтінням уп'явся в дерево над її головою. Видовище це розбурхало в Данкені шалений гнів. Зібравши всю свою силу, він розірвав пута, що його зв'язували, і кинувся на іншого тубільця, котрий з голосним криком лаштувався влучніше вдарити томагавком. Вони зітнулися, обхопили один одного й упали на землю. Голе тіло супротивника вислизнуло Гейвордові з рук, і врешті індіянин почав перемагати — він став коліном білому на груди, притиснувши його вагою величезного свого тіла. Данкен уже бачив, як зблиснув ніж у повітрі, коли це нараз щось повз нього просвистіло і майже одночасно гримнув постріл. Тягар, що гнітив йому груди, полегшав, розлюченість на лиці індіянина змінилася виразом якоїсь дивної порожнечі, і тіло його впало мертве на купу висхлого листя.

РОЗДІЛ XII

Блазень: Іду, пане,

Біжу, пане,

Та скоро вернуся.

В. Шекспір,