Ерік-Емманюель Шмітт - Мрійниця з Остенде

ходила оголеною по квартирі, намагаючись приручити ту незвідану доти характеристику: пахуче тіло. З іншого боку, вона багато плакала, бо відважна експедиція до китайської крамниці шовкового вишитого вбрання розбила її мрію та повернула до реальності: їй нічого не личило, вона була потворна й товста.

Тож аби уникнути чужих поглядів, вона зачинилась у своєму помешканні, харчувалася лише консервами і вела діалог тільки з телевізором. І чому чоловіки не такі рафіновані, як Карл? Чому це суспільство надалі віддає перевагу органу зору на шкоду іншим? В іншому світі, у світі нюху вона є чудовою. В іншому світі вона володіє здатністю чарувати. У певній кімнаті, що їй відома, вона є «такою вродливою жінкою». Вона чекала понеділка, як визволення.

«Ти бодай усвідомлюєш, що торочиш, бідолашна моя Стефані? Ти — ласий шматочок лише для сліпого паралітика! Це — повний крах!»

Тріумф заступало пригнічення.

Так і провела вона два дні, переходячи від нарікання до екстазу, від жалю до ентузіазму. Тож коли в неділю ввечері їй зателефонували з лікарні й попросили прийти завтра трохи раніше, вона одразу погодилась.

Рано-вранці працівники змінювали в кафетерії один одного за горнятком капучино, для одних — останнім, для інших — першим, денна зміна заступала нічну. Був якийсь момент непевності в сіро-блакитному, немов у застиглій тиші, міжчасів’ї у цих будівлях, потім відбувалася трансформація: якась часина, щоби ковтнути гіркий напій та обмінятися кількома словами, — і ось уже розвидніло, рипіння візочків, стукіт дверей, рипіння черевиків, ходіння туди-сюди на поверхах, гул пилососів на сходових клітках, на першому поверсі працівники прочиняють віконця приймальних покоїв. У коридорах панує інший ритм, хворі прокидаються, їм міряють температуру, роздають піґулки, чується дзенькіт горнят і тарілочок.

О сьомій тридцять бадьора, тріумфальна Стефані, наче свіжий вітер, влетіла в кімнату Карла.

— Доброго дня, — привіталася вона.

— Як? Ви вже на роботі, Стефані? — здивувався чоловік із перев’язаними очима.

— Так. Одна з моїх колег захворіла, знаю-знаю: те, що медсестра чи лікар мають проблеми зі здоров’ям, дивує. Тож я виконуватиму її обов’язки.

— А я свої: я гратиму хворого. Ця роль мені, схоже, пасує.

— Навіть дуже добре.

— На жаль…

— Маю на увазі, що ви ніколи не скаржитесь.

— А що це дало б?

Ранковий туман іще чіплявся за шибки.

Стефані записала температуру, замінила крапельницю, уточнила дещо в дозуванні та зробила укол. Потім висунула голову за двері й покликала санітарку.

— Мадам Ґомес, допоможіть мені впоратись із туалетом хворого!

За її спиною різко пролунало заперечення Карла:

— Ви не зможете це мені накинути!

— Ви про що?

— Про мій туалет!

Стефані підійшла до нього, нічого не розуміючи.

— Чому ж ні?

Його лице скривилось у гримасі, він покрутив головою праворуч-ліворуч, наче шукав допомоги.

— Мені… Мені ця думка не подобається!

— Не хвилюйтесь, я призвичаєна.

Оскільки до палати зайшла мадам Ґомес, він нічого не сказав. Вирішивши, що він заспокоївся, Стефані взяла рукавичку і пляшечку з рідким милом.

Відгорнувши ковдру, мадам Ґомес розкрила Карла, і Стефані заполонили емоції. Вона вважала його вродливим. Абсолютно вродливим. Ніщо в цьому тілі не було відразливим. Її хвилювало геть усе.

Хоча він лежав непорушно і був пораненим, хворим він не виглядав.

Вона відвела очі. І вперше подумала, що не має права дивитися на голизну чоловіка без його згоди; вона відступила, рухи мадам Ґомес, що роздягали Карла, ковдра, рвучко відкинута байдужою рукою, видались їй грубими.

З чого почати?

Хоча вона знала всі рухи напам’ять, бо виконувала їх сотні разів, присутність Карла викликала в неї острах. Вона ж бо торкатиметься його стегон, торсу, живота, плечей. Зазвичай вона мила пацієнта так, немов би протирала клейонку; з ним усе було інакше, він її хвилював. Якби не лікарня, вона ніколи не бачила б його голим. Навіть якщо він наділяє її чудесним запахом, він не вибрав би її в коханки, хіба не так?

Нітрохи не соромлячись, мадам Ґомес почала терти зі свого боку.

Стефані не хотілося, щоб її стриманість викликала підозри, тож узялась до роботи. Але, її жести були значно ніжнішими, чаруючими, звабливими.

«Що ти собі вигадуєш, бідна ідіотко? — подумала вона. — Він паралізований. Паралізований! Це означає, що він не відчуває твоєї руки. Щипнеш ти його чи попестиш, це матиме однаковий ефект, себто ніякий».

Підбадьорена таким міркуванням, вона зосередилася на окремих частинах тіла, перш ніж іти до кінця; втім, нерозважливо глянула на його обличчя й помітила, що він стискає зуби, його щелепи були зведені, тілом пробігало тремтіння. Коли вона масувала йому шию, він ледве чутно прошепотів;

— Мені дуже прикро.

У цьому подиху вона відчула такий відчай, що відіслала мадам Ґомес на дзвінок із палати 209.

— Я закінчу, мадам Ґомес, усе гаразд.

Коли вони залишились удвох, вона нахилилася до нього й лагідно запитала:

— Вам прикро? Через що?

— Я дуже перепрошую, — повторив він, повернувши голову справа наліво.

Вона питала себе, що з ним трапилося, пробігла поглядом на його тілу і раптом зрозуміла, що його тривожило.

Його пеніс звівся вгору.

Стефані не могла не замилуватися цим міцним прутнем, обтягнутим тонкою шкірою, ерекція якого робила їй честь і який видавався водночас великим і ніжним: а тоді повернулася до свого обов’язку, струсила свої думки і зрозуміла, що має вгамувати тривогу Карла.

— Не переживайте. Ми звикли. Це автоматичний рефлекс.

— Ні!

— Так-так, не турбуйтеся, я знаю, що це таке.

Він гнівно заперечив:

— Ні, ви не знаєте, що це таке! Ні секунди! І не кажіть казна-чого: автоматичний рефлекс… Коли до мене торкаються нижче підборіддя, я нічого не відчуваю. Коли мною клопочеться ваша колега Антуанетта, я розслаблений, мені не треба стискати зуби. Чому? Тому що Антуанетта чи мадам Ґомес не мають такого запаху, як ви. Я намагався вас попередити…

— Ну… нічого страшного…

— Якщо це не страшно, то що тоді страшно? — вигукнув він надламаним голосом.

— Не соромтеся, це на мене не впливає, — збрехала вона.

— Це на вас не впливає? Дякую! Я остаточно впевнився, що тепер я — лише каліка!

Стефані помітила, що пов’язка на очах стала вологою від сліз. Їй захотілося пригорнути і втішити Карла, але вона не мала на це права. Якщо хтось побачить оголеного чоловіка в обіймах медсестри, та ще й у такому стані! Не кажучи вже про те, що коли вона огорне його своїм запахом, цей стан лише посилиться…

— Що ж такого я зробила, Господи? Що ж такого я зробила?

Карл змінився. Його тіло почало здригатися, з горла вирвався стогін. Стефані намірилася кликати на допомогу, аж тут