Чак Паланік - Бійцівський клуб

Марла гукає:

— Тайлере!

— Однієї пари чорних черевиків на товстій підошві.

— Тайлере!

— Двох пар чорних шкарпеток і двох пар простого спіднього.

— Тайлере!

Я чую, як, грюкнувши, зачиняються вхідні двері. Марла три дні не чекатиме.

Зазвичай, прийшовши додому з роботи, я роблю собі канапку з арахісовим маслом.

Цього разу, прийшовши додому, я бачу, як одна мавпочка-космонавт читає іншим, що посідали на підлозі, зайнявши весь перший поверх:

— Жоден із вас не є прекрасним і неповторним, як сніжинка. Ви та ж сама охоплена гниттям органічна матерія, що й усі решта. Ми всі частина однієї купи гною.

Мавпочка читає далі:

— Наша культура зробила нас усіх однаковими. Ніхто більше по-справжньому не є білим, чи чорним, чи багатим. Ми всі прагнемо того самого. Як особистості ми ніщо.

Читець замовкає, коли я заходжу, щоб зробити собі канапку, а всі мавпочки-космонавти сидять так тихо, немовби, крім мене, тут нікого більше немає. Не турбуйтеся, кажу я. Я це вже читав. Я друкував це.

Навіть мій начальник, напевне, читав це.

Ми всі лише велика купа лайна, кажу я. Читайте далі. Грайтесь у ваші дитячі забавки. Не зважайте на мене.

Мавпочки-космонавти мовчки чекають, доки я зроблю собі канапку, візьму ще одну пляшку горілки й піду сходами нагору до своєї кімнати. Підіймаючись, я чую позаду себе:

— Жоден із вас не є прекрасним і неповторним, як сніжинка.

Я — Розбите Серце Джо. Тому що Тайлер кинув мене. Тому що батько кинув мене. О, і не тільки вони.

Часом вечорами після роботи я заходжу то до одного бійцівського клубу, то до іншого, у підвал бару або в гараж і розпитую, чи ніхто не бачив Тайлера Дьордена.

У кожному новому бійцівському клубі хтось, кого я ніколи раніше не зустрічав, стоїть, оточений людьми, під світлом єдиної лампочки посеред темряви й читає Тайлерові слова.

Перше правило бійцівського клубу — нікому не говорити про бійцівський клуб.

Коли бійка починається, я відводжу лідера клубу вбік і запитую його, чи не бачив він Тайлера. Я живу з Тайлером, кажу я, і він уже тривалий час не з’являється вдома.

Хлопець вибалушує очі й питає, чи я справді знаю Тайлера Дьордена.

Так буває в більшості нових бійцівських клубів. Авжеж, кажу я, ми з Тайлером найліпші друзяки. Тоді всі зненацька кидаються тиснути мені руку.

Ці новачки витріщаються на дірку-гузно в моїй щоці, на почорнілу шкіру на моєму обличчі, жовту й зелену по краях, і називають мене «сер». Ні, сер. Не бачили, сер. Ніхто з їхніх знайомих ніколи не зустрічався з Тайлером Дьорденом. Друзі їхніх друзів знають Тайлера Дьордена, вони й заснували це відділення бійцівського клубу, сер.

Потім вони мені підморгують.

Ніхто з їхніх знайомих ніколи не бачив Тайлера Дьордена.

Сер.

— Це правда? — питає кожен. Що Тайлер Дьорден збирає армію? Такий іде поголос. Тайлер Дьорден справді спить тільки одну годину? Подейкують, Тайлер їздить, започатковує бійцівські клуби по всій країні. Усім кортить знати, що ж далі.

Збори учасників проекту «Руїна» тепер відбуваються в інших підвалах, просторіших, адже що більше людей проходять через бійцівські клуби, то численнішими стають комітети підпалу, насильства, бешкету й дезінформації. Кожен комітет має свого голову, і навіть голови не знають, де Тайлер. Тайлер щотижня розмовляє з ними телефоном.

Усім із проекту «Руїна» кортить знати, що ж далі.

Куди ми прямуємо?

Що нас там чекатиме?

На Паперовій вулиці ми з Марлою ночами гуляємо босоніж садом. Із кожним нашим кроком угору здіймаються пахощі шавлії, лимонної вербени та рожевої герані. Довкола нас горбатяться зі свічками чорні сорочки й штани, вишукуючи під листям слимаків. Марла питає, що тут відбувається.

Жмутки волосся стирчать з-під грудок землі. Волосся і гній. Кісткове борошно й свіже м’ясо — харч для рослин, що ростуть швидше, ніж мавпочки-космонавти встигають їх обтинати.

Марла питає:

— Що ти збираєшся робити?

А що кажуть?

У землі блискає золота цятка, і я опускаюся навколішки, щоб роздивитися. Я не знаю, що станеться далі, кажу я Марлі.

Схоже, нас обох кинули.

Краєм ока я спостерігаю, як мавпочки-космонавти в чорному ходять довкола, кожне згорбившись над своєю свічкою. Цятка золота в землі — це кутній зуб із золотою пломбою. Біля нього стирчать іще два зуби з пломбами зі срібної амальгами. Це чиясь щелепа.

Ні, кажу я, не можу сказати, що станеться далі. І я запихаю всі три зуби якомога глибше в землю, гній, волосся, кістки й м’ясо, щоб Марла їх не побачила.

18

Цієї п’ятниці ввечері я засинаю за своїм столом на роботі.

Я засинаю, схрестивши на столі руки й поклавши на них голову, а коли прокидаюся, дзвонить телефон, а всі решта вже пішли. Телефон дзвонив у моєму сні, і мені незрозуміло, чи то реальність прослизнула в мій сон, чи то мій сон вихлюпнувся в реальність.

Я кажу в слухавку:

— Відповідальність за дотримання зобов’язань.

Так називається мій відділ. Відділ відповідальності за дотримання зобов’язань.

Сонце сідає, насуваються тяжкі грозові хмари завбільшки з Вайомінг чи Японію. Не те щоб у мене на роботі було вікно. Просто всі зовнішні стіни — це панорамні вікна, від підлоги до стелі. Там, де я працюю, всі вікна панорамні. Усюди вертикальні жалюзі. Усюди постелено сіре, з короткої ворси килимове покриття, поцятковане малесенькими надгробками, де комп’ютери вмикаються в мережу. Усе довкола — лабіринт комірок, огороджених оббитими тканиною фанерними панелями.

Десь гуде пилотяг.

Начальник пішов у відпустку. Він надіслав мені електронного листа, а потім зник. Мені треба підготуватися до офіційної перевірки, що відбудеться за два тижні. Зарезервувати конференц-залу. Підчистити хвости. Оновити своє резюме. Усякі такі речі. Проти мене розпочали службове розслідування.

Я — Сама Незворушність Джо.

Я жахливо поводився.

Я беру слухавку, а там Тайлер. Він каже:

— Виходь, на паркінгу тебе чекають.

Я питаю, хто мене чекає.

— Усі тебе чекають, — каже Тайлер.

Мої руки пахнуть бензином.

Тайлер мовить далі:

— Час рушати. Надворі стоїть машина. «Каділлак».

Я досі сплю.

У цю мить я не певен, чи Тайлер сниться мені.

Чи я снюся Тайлерові?

Я нюхаю руки, вони пахнуть бензином. Окрім мене, тут нікого більше нема. Я підводжуся й іду на паркінг.

Хлопчина з бійцівського клубу, що має справу з автомобілями, припаркував біля бордюру чийсь чорний «Корніш», і мені лишається тільки дивитися на цей чорно-золотий велетенський портсигар, готовий відвезти мене кудись. Цей автомеханік, що виходить із машини, каже мені не турбуватись, адже він поміняв номери, прикрутив зняті