Джонатан Страуд - Сходи, що кричать, Джонатан Страуд

до будинку з привидом — звична справа для агента на роботі, та коли в твоїй-таки спальні, за один-два метри від тебе, стовбичить щось мертве — це річ достеменно інша.

Проте нічого надприродного я не почула — хіба що власний подих і биття власного серця.

Як це, в біса, взагалі могло статися?! На вікнах — залізо. Як привид міг забратись так високо?

«Заспокойся! — подумки наказала я собі. — Поміркуй! Чи є тут у кімнаті зброя? Будь-що, чим можна скористатись?»

Ні. Мій робочий пояс залишився в кухні на столі — двома поверхами нижче. Двома поверхами! Далеко, мов до Китаю! А щодо рапіри, то вона залишилася на Шин-Роуд — обгоріла й розтоплена в полум’ї пожежі. Усі наші запаси зброї — в підвалі, аж трьома поверхами нижче! Простіше кажучи, я була цілком беззахисна. В будинку, звичайно, чимало всіляких артефактів проти привидів, але всі вони висять по той бік дверей.

Що ж робити? Повітря сколихнулося. Поза шкірою мені побіг мороз.

Лежачи на животі, я не могла високо підняти голову, не допомагаючи собі руками. Тому мені було видно лише найближчу ніжку мого ліжка — сіру й кутасту, блідо-зелений серпанок примарного туману й стіну. Моя спина була неприкрита. Привид міг будь-якої миті опинитись поруч, а я цього навіть не помітила б.

Темно довкола чи ні, але я конче мусила озирнутись. Я напружилась і приготувалась підніматись.

Ліхтар на вулиці знову спалахнув. Я витягла руки, запрокинула голову й визирнула через край матраца...

Моє серце зупинилося зі страху. Біля дверей нікого не було. Привид повільно й тихо пересувався — зараз він уже навис над ліжком. Він зігнувся над постіллю, ніби щось вивчаючи; примарні руки потяглися до матраца, їхні довгі чорні пальці сліпо нишпорили по теплій ковдрі, під якою я нещодавно лежала.

Ще трохи — й ці пальці намацають мене. Я тихенько опустилась на килим.

Ліжко, на якому я спала, мало не найкращий вигляд. Колись тут, напевно, спав Локвуд — багато років тому, ще малою дитиною. Усі частини ліжка покривились, матрац скидався на безладну мішанину пружин та горбів. Та дещо в цьому ліжку було справді чудове — в ньому бракувало шухлядок, як у сучасних ліжках. Місця під ним цілком вистачало для пожмаканих носовичків, книжок, пилу й навіть скриньки з речами, яку я привезла з собою.

Тож зрозуміло, що місця там вистачило й для мене — дівчини, що нечутно прокрадалась підлогою. Я вже не знаю — чи прокрадалась я, чи перекочувалась, і що саме при цьому перекинула чи поламала... Але точно вдарилася головою, й до того ж подерла пов’язку на руці, бо потім її знайшли біля ліжка закривавленою. Через секунду чи дві мене обдало холодом — я зрозуміла, що привид шукає мене з іншого боку.

Згори на мене ляпнулось щось велике і м’яке. На мить я злякалась — та майже відразу зрозуміла, що це моя власна ковдра, яка впала з ліжка. Я стягла її з себе, пацаючи ногами. Вгорі, над ліжком, знову засяяло потойбічне світло. Темна оболонка зникла: бліда, тонка постать підповзала до мене, простягши руки.

Я підскочила до дверей, щосили рвонула їх — і відчайдушно кинулася сходами вниз.

Я вже була на другому поверсі, коли нитки холодного повітря зімкнулись на моїй шиї.

— Локвуде! — скрикнула я. — Джордж!

Локвудова кімната була ліворуч. Із-під її дверей струменіла смужка світла. Я вхопилася за клямку — і озирнулася. Бліде сяйво поволі сповзало сходами до мене. Клямка крутнулась туди-сюди — але марно: кімнату було замкнено. Я з відчаю замолотила кулаками в двері. А зі сходів до мене вже тяглися примарні пальці...

Двері відчинились. Жовте електричне світло майже засліпило мене.

Локвуд стояв на порозі, в смугастій піжамі й довгому темному халаті.

— Люсі?..

Я майнула повз нього до кімнати:

— Привид! У моїй спальні! Іде сюди!

Локвудове волосся було трохи скуйовджене, обличчя — в синцях, утомлене, та в цілому він видавався таким, як завжди. Він ні про що не питав мене — лише позадкував, не зводячи погляду з відчинених дверей. Поруч із ним стояв комод. Локвуд відкрив горішню шухляду здоровою рукою і заходився впевнено шукати щось усередині. Я відчула приплив полегшення. Дякувати Богові! Там, напевно, в нього бомба чи каністра з сіллю, а може, й залізні стружки... Яка, власне, різниця? Щось там мусить бути!

Нарешті він дістав з шухляди якусь мішанину з дерева, ниток і шматочків металу — в формі фігурок звірят і пташок. Узявшись за дерев’яну палицю, до якої це все було підвішено, він почав розплутувати нитки.

Я спантеличено вирячилась на нього:

— І це все, що в тебе є?

— Мої рапіри внизу.

— А це, в біса, що за бридня?

— Іграшка-мобіль. Я бавився нею, коли був малим. Тримай отут, і ці звірятка крутитимуться під музику. Особливо цей усміхнений жираф — мій улюбленець...

— Гарна, звичайно, штучка, але...

— Ці фігурки залізні Люсі! То що там у тебе сталося? Ти обідрала коліна!

— Привид. Спочатку — темна аура, але світло знадвору її розвіяло. Потім — примарне заціпеніння, туман і холод. А тепер він женеться за мною сходами.

Локвуд тим часом порався з іграшкою. Коли він нарешті розплутав нитки й витяг руку, залізні фігурки вільно загойдались.

— Вимкни, будь ласка, лампу над ліжком, — попросив він.

Я так і зробила. Ми опинились у темряві. Жодного сяйва чи вогнів у коридорі.

— Він був тут, повір мені, — прошепотіла я.

— Гаразд, погляньмо за дверима. Якщо ти зараз біля ліжка, візьми з собою черевик.

Ми підкралися до дверей, тримаючи перед собою іграшку, і обережно визирнули. Жодного знаку привида не було ані в коридорі, ані на сходах.

— Черевик у тебе?

— Так.

— Ану, жбурни його в Джорджеві двері.

Я розмахнулася черевиком — і щосили жбурнула його через коридор. Він глухо гупнув у двері. Ми чекали, вглядаючись у темряву.

— Привид гнався за мною сходами вниз, — пробурмотіла я.

— Так, я пам’ятаю. Ти казала... Швидше, Джордж!

— Ти думаєш, це його розбудить?

— Ну, сонько він добрячий. Але спробувати варто... А ось і він!

На порозі нарешті з’явився Джордж, моргаючи, наче засліплений кажан. На ньому була широчезна блакитна піжама — завелика для нього, мабуть, розмірів на три і оздоблена кривими дитячими малюнками космічних кораблів та літаків.

— Джордж! — мовив Локвуд. —