Юрій Корнійович Смолич - Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Ми з жахом відступали назад. Він наступав на нас крок по кроку і штурхав портсигаром по черзі в груди кожному. Нарешті, відчаявшись, він поклав портсигар до кишені:

— Не довіряєте… Ну, що ж… Ходімте по домах…

І ми рушили разом в темні алеї до виходу з парку…

Кинутись на нього? Накрити шинеллю і налупцювати, щоб знав? Єрунда, він знає кожного. Набити так, щоб і пам'ятати забув? Єрунда! Хіба це можливо?.. Пригрозити, що вб'ємо?.. Або — просто вбити?.. Єрунда! Страшно!

Піль, нарешті, надів кашкета:

— Отакий, — тихо і мрійно сказав він, — і в мене був. Отак само: домик під залізом, праворуч повітка, ліворуч — криниця з журавлем, довкола маки, соняшники і рожі, а далі вишневий садок і джмелі гудуть…

Ху, ти чорт! Він говорив щиро… Зовсім щиро. Він, справді, був розчулений. Голос його навіть тремтів. Спектакль зворушив його і викликав якісь проймаючі асоціації.

— … корови, звісно. Коней четверо і воли… мати моя в курчатах і качечках дуже кохалася…

Нам зітхнулося легко.

Випадок був небувалий, але це був факт. Старий педель розчулився. Хто б міг таке подумати!

За дві хвилини ми були вже немов друзі. Піль розповідав, а ми тіснилися довкола і співчутливо зітхали. В його діда, виявляється, був хутір: тридцять десятин, пасіка і сад. За батькові борги хутір спродано. І от — Іван Петрович Петропович мусив зробитися надзирателем у гімназії. Але Піль так любить село і народ! Він таки поверне собі хутір! Без народу він не може. От побачив народну п'єсу і мало не заплакав…

Народ! Це було трохи незрозуміло. Про кого йшла мова? Звичайно, мистецтво це є правда життя. Сам Аркадій Петрович про це казав. Наймит, і наймичка, і їхній хазяїн добродій-кровосос, а також і всі їхні друзі і подруги в синіх штанях, вишитих сорочках, барвистих стрічках і гаптованих керсетках — це й є народ. Він навіть зворушив Піля. Ще б пак! Вони ж так співають, танцюють, вони такі веселі. Який, справді, прекрасний і надзвичайний наш народ!.. Сербин теж розчулився і захвилювався… Тільки… На секунду він був спантеличений. А хто ж тоді — солдат Яків? Сестри Стецюри? Баби-страйкарки? Навіть Потапчук та Репетюк?..

Тут раптом було зроблено ще одне надзвичайне відкриття. Нілі», тобто Іван Петрович Петропович, в минулому, коли ще в нього був його хутір, був майже сусідом Репетюка. В Новоушицькому повіті. Іван Петрович був розчулений до краю. Господи! Над річкою Лядова! Між Ялтушковим і Котюжанами! По праву руку від копайгородського шляху? Зразу за лісом? Господи! Та ж це зовсім поруч! Іван Петрович поліз знову за хусткою.

— Знаю, знаю! Ну, звичайно ж знаю. Зразу за фігурою, як в'їхати до села, ліворуч за гамазеєю, перший двір. Шопа. Коровник. І машина якась під навісом. Лобогрійка? Ara-ага! Я ж щоліта туди навідуюся. Слухайте, Репетюк, так тоді ж діло до вас є… Ах, і чого тільки на нашій Україні не трапляється!.. Ах, наша Україна! Давайте заспіваємо!..

Іван Петрович був зворушений.

Теменко брів позаду, мовчазний, як завжди, і похмурений. Сьогоднішня п'єса йому не вподобалася і радощі Піля — теж. Він не любив села. Скільки себе пам'ятав — все село, село й село! Там народився, там сільським учителем, як батько, і вмирати? Нізащо! Шопи! Коровники! Повітки! Гуси, кури! Глей, глей! глей! Теж мені Україна! Хіба ото й України, що в мужицькому обійсті?.. От позавчора була п'єса! Оце справжня Україна! Козаки! Запорожці! Гетьмани!.. Вони блискали шаблями і стріляли з пістолів. Теменко і порадів, і поплакав. Він теж хотів бути і козаком, і запорожцем, і гетьманом… Бігме!.. Із співом він вихопився перший. Він заспівав козацької.

Іван Петрович виклав Репетюкові своє діло. Справа була така. Ще двадцять років тому, як тільки його хутір спродано, він почав ощадити та збирати гроші на відкупівлю. Та хіба від надзирательського утримання відкладеш? До смерті на той хутір треба збирати. Але хай там що — а трохи грошенят вже таки є. Звісно, на хутір не стане, але ж можна відкуповувати, сказати б, по частях? От Іван Петрович і вирішив для початку придбати Мар'янівського млина. Млин як закрутить, як замеле, то й відкладати непотрібно буде. Зразу хутір підкупити буде змога! Та тільки горе таке: двох тисяч до млина не вистачає… Іван Петрович пропонував Репетюкові:

— Розумієте, Репетюк? Ваш же батько не злидень! Ви його вговоріть… Самому ж йому і до смерті на млин не зібратися. А вдвох ми його споловини придбаємо. В поміщики вийдемо, їй-бо присєй-бо! Рік-два помелемо, і кому буде охота в мукомолах зоставатися, той половину й відкупить. А скільки ж за ці два роки грошей в банк наконопатимо! Млина ж тепер, поки війна, задурно взяти можна. Ще й дякувати будуть. Під фронтом же, коло кордону! Правда, риск є, таїтися нічого — є. Зруйнувати можуть — війна. Але ж другої нагоди не буде! Коли там другої війни дочекаєшся! А воно може вийти так, що після війни кордону того і зовсім не буде тут! Га? Ха-ха! Ні, ні, Репетюк, ви неодмінно повинні вашого батька вмовити! Я йому листа напишу, а ви мене порекомендуєте… Га? Ваш батько письменний? Погано! Це погано. Не треба, щоб чужий хтось листа читав. Ще перебити може. Ах, сестра живе письменна? Ну, прекрасно! Значить, я напишу…

На розі першої вулиці ми розпрощалися.

— По домах! — значуще кивнув Піль. — Тихо! Марш!

Ми зірвали кашкети й весело замахали йому! Пілеві! Страхіттю гімназії! Хто б міг таке подумати? Ми ж були з ним вже на короткій нозі…

На другий день ми були викликані до кабінета директора. Там протягом півгодини Мопс заливав нас слиною і оглушав свистом, гарчанням і плямканням. За відвідування забороненого, крамольного театру всім нам було виставлено три