Марина Гриміч - Ти чуєш, Марго?..

Дорослі перезирнулися і шкірою від­чули небезпеку.

— Вася, заганяй мікроавтобуса в ліс, — скомандувала Марго. — Діти, бе­ріть малого і погуляйте за тими дерева­ми. Але не далі. Нам треба порадитися. Так-так, ідіть. Панове, треба вирішити, що робити. Особисто мені зовсім не хо­четься опинитися в 37-му. Тим більше, я з дітьми. Ясно, що шеф там. І його треба визволяти. Хтось повинен піти в розвід­ку. Хто йде?

— Тільки зайчику і доводиться, — пожартував Андибер словами народної казки «Пан Коцький».

— Один? — захвилювалася Марго.

— Один.

— Тобі треба змінити імідж: постриг­тися і вийняти сережку з вуха.

— Краще смерть.

— Це тобі й гарантовано, якщо підеш у такому вигляді.

Тут Леська зчинила скандал, який Андибер егоїст бездушний. Там люди­на гине, його товариш, а він не хоче по­жертвувати пасмом волосся...

Андибер завагався. І, очевидно, вже б піддався на шантаж, якби саме в цей час на галявину, де вони сховалися, не вийшов піонерський загін. Попере­ду йшов маленький барабанщик. За ним — горніст.

— Здрастє! — сказала Марго. — А це що за «Тимур та його команда»? Піонери промарширували до групи незнайомців.

Уперед вийшов безстрашний піонер, напевно, голова загону, і діловито спи­тав:

— Ви шпіони? — Ні, — не розгубилася Марго. — Ми — комуністи з Леніним у серці.

— Ні, — засумнівався Тимур. — Ви — шпигуни.

— Ні, — наполягала Марго. — Ми...

— ... дослідники-орнітологи, — виру­чив Андибер.

— А-а! Пташок досліджуєте! А чому у вас такий підозрілий вигляд, — при­мружуючись доскіпувався юний лені­нець.

— Я... давно не стригся. Все в лісі та в лісі...

— А чого сережка у вусі?

— Це запасне кільце для кільцюван­ня птахів. Щоб не загубилося. Ленінці здивувалися, але повірили.

— Товариш Сталін учить бути пиль­ними. Ось тут на днях одного шпигуна зловили, — бадьоро розповідав піонер.

— У міліцію забрали? — наморщив лоба Андибер.

— Ага, забрали. Уже й розстріляли... Смерть ворогам радянського народу!

І дружній піонерський загін зі щи­рими оченятами рушив до дороги під стукіт барабана і ритм піонерського горна.

Щойно вони зникли за деревами, Марго скомандувала:

— Швидко у машину і хода! Куди-не­будь подалі.

— Бажано в напрямі польського кор­дону, — додав Андибер. — Якщо ми в 37-му році, то він недалеко звідси. Ва­сьок, вибач, я сяду за кермо.

Андибер гнав, як скажений, обга­няючи вози і селян з виряченими від здивування очима. Напруга була дика. Кожен хвилювався по-своєму. Марго сховала в обіймах малого і не випускала його. Обабіч неї сиділи Сергій і Максим, тісно притулившись до неї. Вася ковтав валідол. Свєтка скиглила. Спиридонен­ко мовчав. А Леська то ридала, то стог­нала, хапаючись за живіт. Її гладила по голові Віка.

Одного разу їм перепинила дорогу шеренга вантажівок із солдатами. Од­нак не на тих напали. Андибер звер­нув у кукурудзяне поле і, не збавляючи швидкості, летів як вітер.

Марго молилася. Вечоріло. З Андибе­ра стікали по скронях цівки поту. Сороч­ка на спині змокла. Нарешті перестало трясти. Очевидно, виїхали на більш­менш пристойну дорогу. Зненацька в очі вдарило яскраве світло. Всі занімі­ли: ось воно! Однак на дорогу вийшов міліціонер цілком сучасного вигляду і зупинив авто.

Усі повисипалися з мікроавтобуса і, побачивши нехитру «западню» для во­діїв-джигітів, закричали «Ура!», а само­го даїшника дівчата гаряче розцілува­ли.

Відстьогнувши розгубленому хлопце­ві та його партнеру щедру винагороду, вони з легкою душею поїхали в напрямі до Львова.

Пан Роман, здається, не здивувався їхньому приходові:

— Де ви бродите? Гриць у лікарні! Щось йому зле!

— Він живий? — здивувалися коле­ги.

— Цур вам! Певно, живий! Тільки якийсь схибнутий! Все торочить: «Мене розстріляли!» Що там сталося, у вашій експедиції?

— Не питайте, пане Романе! — сказа­ла Марго. — Дайте краще води. Ні, чо­гось міцнішого.

— У мене файне вино у пивниці. Хо­дімо!

— Тільки не в пивницю! — в один го­лос запротестували гості.

Пан Роман трохи здивувався, але не наполягав. Сам пошкандибав униз.

— Уже за північ. Вип’ємо вина і спати, — сказала Леська. Ніхто не заперечував.

* * *

Спустившись уранці до вітальні, Марго спостерегла, що сніданок подано на несвіжу скатертину і має цілком хо­лостяцький вигляд.

— А як пані Цигельдорф? — спитала вона у пана Романа.

— Та щось заслабла, — відмовив той.

— А що з нею?

— Хтось наче її переслідує. Чи цига­ни, чи татари...

— То що з Грицем робитимемо?

— Треба його визволяти з божевільні. Вони там запраторили його до буйних і тримають у гамівній сорочці.

— О господи! Поступово всі зібралися до столу, щоб розробити план дій.

Після того, як обговорили кілька ва­ріантів, запозичених із сюжетів амери­канських фільмів, виникла вкрай про­ста і слушна ідея:

— А що як цілком офіційно прийти і взяти його на поруки?

І всі радо згодилися.

День у Львові присвятили ретельним приготуванням. Запаслися провізією. Старших дітей відрядили на тиждень у пластунський табір. Малого завезли до двоюрідної сестри Марго, що жила під Львовом. Увечері довго бесідували. Вог­ню не запалювали, щоб не тривожити графиню фон Цигельдорф. А вона час від часу покашлювала десь за стіною.

Після того, як накуштувалися вина з пивниці пана Романа, Марго відчула потребу поспілкуватися зі старою па­нею. Вона вийшла в довгий темний ко­ридор і пошепки покликала:

— Пані фон Цигельдорф!

У відповідь — мовчанка.

— Пані фон Цигельдорф! — іще разгукнула. Знову — ні звуку. З кімнати вийшов пан Роман:

— Даремна справа, Марусю. Пані фон Цигельдорф ні з ким ніколи не роз­мовляє.

— Цить, Ромку! Завше ти стромляєш носа до чужого проса! — почувся грубий голос графині.

— Пардон, пардон, — позадкував той і зник у вітальні.

— Ходімо, дитино, нагору, в мансар­ду, — поманила за собою стара графиня.

Марго стало спокійно і безпечно від звертання «дитино». Сильним жінкам, до яких вона себе зараховувала, про­сто фізично необхідно час від часу чути це слово. Воно магічним чином знімало психологічну напругу, яка постійно клі­щами стискає таку жінку, не даючи ні на