Клод Кампань - Діти морських туманів

— Гадаю, що ні.

По тому, наче схаменувшись, що зайшов надто далеко, Ян додав напівлукаво, напівмеланхолійно:

— А втім, це аж ніяк не свідчить, що й я не стану таким, як Давід, коли одружуся! Ти ж надто добре знаєш мене, правда, Фанні?

Завжди ця розчарована іронія. Він сказав, що хотів би чогось чудесного, незвичайного у житті. І він вірить: так воно й буде, я певна цього. Потім, зрештою, він замовк, не схотів продовжувати своєї сповіді, хоч і признався мені, як конфлікт між його дитинством, що минуло у Франції, і його норвезьким походженням цілих три роки розривав йому душу і вже геть виснажив його сили.

— Невже це справді водночас і легко і важко — щодня любити людину ніби заново?.. — прошепотів Ян тихо-тихо, неначе поставив таке запитання собі самому.

Так, це правда, бути одруженою людиною, мабуть, не завжди так просто…

Давно вже я в глибокій таємниці веду свій щоденник, нотуючи в ньому окремі події на сонячних дзиґарях мого життя, але сьогодні для мене це справжня мука. Кілька років тому я навіть не могла подумати, що доведеться з протокольною точністю записувати розповідь про ту давню автомобільну аварію на дорозі. Хіба не в цьому самому щоденнику я записала колись:

«У нас немає автомашини. Навіть слово це довгий час нам не дозволяли вимовляти, відколи наші батьки загинули в жахливій автомобільній аварії».

Проте час не стоїть на місці. І ми теж скорилися владному й непереборному натискові сучасності: тепер і в нас є своя машина. І я навчилася її водити. Навчилася, відчуваючи на своїх руках міцні й надійні Янові руки, не лякатися сигналів інших авто, не боятися навіть тріску і скреготу чийогось кузова в момент зіткнення з іншою автомашиною.

Пригадую той день… Я погодилася самостійно попрацювати до обіду в нашому підготовчому класі. Не встигла ще вийти зі школи, щоб піти поснідати, як з'явилася Крістіна, несучи в руці кошик із сандвічами. Вона вперше тоді звернулася до мене на «ти»: «Але з умовою, Фанні, що й ти теж говоритимеш мені „ти“…»

Мені стало приємно від цього теплого подиху приязні, який ламав усі бар'єри між нами. Звісно, я погодилася, але подумала, що в мене це вийде гірше, ніж у неї, не так природно, і машинально запитала, де зараз Марінетта.

— На фермі Орера, у сусідів, — відповіла Крістіна. І переможно усміхнулась. — А знаєш, це ж уперше. Я хочу сказати… вперше після того нещасного випадку.

Мені раптом набридли всі ці натяки:

— Якого нещасного випадку?

Крістіна не відповіла. Я дивилася, як вона діставала з кошика сандвічі, неквапливо й старанно розкладала на письмовому столі, ніби відтягуючи хвилину неприємної розмови. Нараз у неї вирвалося:

— Автомобільної аварії, що зробила Марінетту калікою! Під час тієї катастрофи дитині проломило череп, і їй уже не оклигати все життя! Те нещастя перетворило наше з Давідом життя на справжнє пекло, — ти ж сама бачила вчора, як у нас…

І Крістіна якимось наче соромливим жестом затулила обличчя руками:

— Що ви з Яном тепер подумаєте про сімейне життя! А ви ж саме в такому віці, коли люди відкривають для себе кохання! Я навіть плакала через це вчора увечері…

— Крістіно!..

То було все, що я спромоглась їй відповісти. Вона ж на сім років старша за мене, одружена й чекає другої дитини. Мені було нелегко відразу подолати прірву, що розділяла нас, — над нею Крістіна виливала мені свій біль і душевне сум'яття.

А проте за якусь мить я вже лагідно обняла її за плечі, посадила на стілець, сама вмостилася на одному з дитячих столиків навпроти неї і пильно зазирнула їй у вічі. Вкладаючи все своє дружнє співчуття в голос, я сказала:

— Не турбуйся про нас, Крістіно! Ми з Яном здатні зрозуміти обставини: нервова перевтома, недуга дитини… Головне, ти не думай, що…

— …що ви нас засуджуєте, Давіда й мене? Так, у вас є для цього підстави! Повір, Фанні, мені не хотілося б, щоб ти думала: от яке воно, подружнє життя після кількох років шлюбу… Аби ти знала, як ми кохалися колись і як ми й зараз в глибині душі любимо одне одного. Учора, коли ви пішли, мені хотілося сказати Давідові: «Прошу тебе, знайди якусь нагоду знову зустрітися з Фанні і Яном, розкажи їм, що ми були ідеальним подружжям». Але я не наважилася. Цілий вечір він був такий похмурий, мовчазний і замкнутий. Навіть не поцілував Марінетту перед сном, у ліжку, як робив це завжди. Бідолашна дитина раптом зайшлася слізьми, а Давід, грюкнувши дверима, подався з дому, — у поле чи ще куди там, не знаю. Цілу годину не вертався. Я не могла більше, не могла, Фанні. І от сьогодні вранці, коли він пішов до ліцею, я наважилася розкрити тобі душу. Ну, що ж, тим гірше, якщо Давід гніватиметься!

— Хтозна, чи буде він гніватися! — задумливо сказала я.

Потім, скориставшись із того, що Крістіна мовчки обмірковує мою відповідь, я почала поводитися, як… Так, у цю хвилину я відчула, ніби «перевтілилася» в Яна. Похапцем розклавши на столі харчі з кошика, я накраяла хліба й ковбаси, понарізала круто зварені яйця, намастила хліб маслом — від усіх цих апетитних наїдків, складених на чистій блакитно-білій картатій полотнині, яку принесла з собою Крістіна, їй-право, аж слина котилася…

Мені здавалося, що я опинилася в самісінькій гущавині того колючого чагарника, в якому, обдираючи шкіру й ранячи себе, борсалася сердешна Крістіна.

— Наберися мужності й розкажи мені все про той нещасний випадок, Крістіно.

…Це сталося понад десять місяців тому, одного ранку на початку травня. На Ферків «дофін» наскочила машина марки ДС.