Валерій Олександрович Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози

— Але ж я ще не покойник? — резонно заперечив Єва.

— Ну да, але ж будеш і готовися. Сам сказав: був сигнав. І не треба мене стісняться, бо ти ж мій одноквасник, — останнє слово прозвучало по-наївному мило.

Єва зітхнув і впокорився; Адама ж це сприйняла по-жіночому, тобто вирішила, що йому не варто самому й роздягатися. Отож, ласкаво примовляючи і погладжуючи його, скинула сорочку, тоді штани, здивувавшись, що він без трусів, ніжно погладила й те місце, де в нього давно нічого не було, а тоді допомогла злізти з ліжка і вступити до балії, перед цим запобігливо давши йому ще порцію таблеток. Відтак намилила віхтя (мило прихопила з собою, сумніваючись, що воно в Єви є), бо мочалки в нього таки не було, а захопити в себе забулася, і почала ніжно його омивати, так само приказуючи, як до дитини. Друзяки смиренно вилаштувалися при вході, відтак не тільки в Каші були дурнуваті очі, а рівно в усіх трьох, роти також однако порозтулялися, показуючи щерби, гниляки та дупла; лице Обонка-Обертаса невідь-чому знову набрало такої барви, що її творить у певному місці певна порода мавп, — і стежили пильно за тим магічним дійством із пошанівною повагою, бо хоч, може, і не знали, але конечно відчували, що це не просто миття, а урочистий ритуал, а вони теж були не з лика шиті.

— Це нічо, — муркотіла біля Єви Адама, — шо ти то… кови шось свучиться, я тебе ще раз помию.

Зрештою звелася й, суворо подивившись на смиренну банду, тобто ягняткоподібних друзяк, згукнула гостро:

— Хвопці! Зара його вдягну в сорочку, бо так полагаєця, то щоб ніхто мені не сміявся. Бо кови хто засміється, вижену вон!

І була така рішуча, що жоден із «хлопців» і не подумав сумніватися, що буде інакше, тим більше, що кожен мав власну жінку, і ті жінки, як уже мовилося, не лише не раз виганяли їх, а й пір’я дерли та ще й як!

Вода у ванні стала більше чорна, як сіра, і в цій чорній купелі хтось недоброзичливий міг побачити передвіщення пекла; але з присутніх такого порівняння не посмів зробити жоден. Єва ж, почувши такий рішучий Адамин наказ, полегшено зітхнув, відчувши в грудях короткий спалах удячності до Адами. «Нє, — подумав він тоскно. — Ці баби для чогось нужні».

Так він уник найбільшої з небезпек, якої боявся, тобто кпинів друзяк, коли Адама напне на нього свою сорочку.

Рушник у Єви був, але давно не праний, отож мав барву приблизно таку, як і вода у балії, але Адама тим не перейнялася, адже готувалася ще раз його помити, коли упокоїться чи оскверниться; добре витерла й накинула через голову сорочку. І коли вигулькнув із тієї сорочки, побачив Єва дивну річ: обличчя в друзяк почали корчитися, кривитися, змінюватися, але Боже борони — жоден не розсміявся. А це значило, що в урочі хвилини вони таки вміли тримати себе, як то кажуть, у руках.

Відтак позиція витворилася така: на ліжку лежав незвично чистенький Єва в Адаминій сорочці, з якої витиналися чорні від густого заросту ноги з карачкуватими пальцями й майже чорними нігтями — Єва не хотів укриватися. Треба сказати, що раніше ті нігті аж позакручувалися, але Адама їх зрізала, вкладаючи Єву, тож хоч і залишилися з темним педикюром, але на зрізі таки біліли. Лице ж у Єви наче помолодшало й не було таке сизе, як до миття, а волоссячко Адама ретельно зачесала, зробивши з лівого боку охайного проділа. Щоки були поголені — цим зайнявся Каша після того, як Єву вклали, тільки кілька разів дружбана порізавши, — на ті місця прикладено по клаптику принесеної Пшоном газети, тобто із загортки собачатини.

Нарешті Адама наказала Партизанові та Обертасу поставити стола, якого заслали чистою і білою скатіркою, а на неї поставили півлітру самогонки, заткнуту газетним корком, і Адамину чвертку казьонки. Адама тим часом вишукала п’ятеро тарілок різного розміру — всі, які в Єви залишалися, і поклала кожному виделку та ложку, які добре вишурувати не зуміла, отож між зубцями і на згинах ложок залишилося трохи й лепу. Замість чарок поставлено гранчаки, а єдина, яка таки віднайшлася, призначалася Адамі. Відтак на стола втулили каструлю, звісно, не на скатірку, а на підставку, і в кімнатці смачно запахло — печеня, позбавлена покришки, ніжно димувала. Огірки та моркву поклали на порівняно чистий клапоть Пшоняної газети, а хліб — просто на скатірку. Партизан зітхнув, вийняв із кишені слоїка меду й поставив на скатірку, меланхолійно на нього задивившись. Адама, сівши до столу, присмирніла як мишка, а керівництво застіллям упевнено взяв на себе Обертас. Він встав, надувся, від чого збабіле лице здобуло вже означеної барви, звів гранчака і сказав сердечно:

— Це у нас, сказать, прощальна вечеря, — і справді, коли це чинилося, день почав добігати кінця. — Прости, друг Єва, коли шо було не так. Упокой Господь твою душу! — і він урочисто звів гранчака.

— Неправильно! — каркнула Адама і стала схожа на жабу, котра готується до співу. — Невзя казать: за упокой, када він живий!

— Ти теж так казала! — обурився Обонко.

— Казава про друге! — квакнула Адама. — Женщини можуть мить чоловіків — не тіки покойників.

— Ну, харашо, звіни, — вибачився Обертас. — Но ми всьо рамно з ним прощаїмось… Перебила мені мисль…

— У нас друг, шо так, коли було, — сказав Каша.

— Ну, конешно, — підхопив Обертас. — Хтів сказать: жили ми, може, й не так, як комусь наравиться, але не ті, а той, — Обонко показав гранчаком на стелю, — нас судить буде. Жили ми, сказать, як уміли і як зложилось. Не забувай нас, Єво!

Проказав тираду скрушним голосом, який аж зривався від