Віктор Семенович Близнюк - Землянка

по дерев’яному містку, і, важко дихаючи, піднялась дівчина на гору. Звідси видно було широкий розгін заінгульського степу; довга смуга ріллі, немов чорний пояс, оперезала горбасту рівнину; на ній де-не-де кучерявились зелені острівки — оборані фашистські танки й гармати. Обіч поля, над вибоїстою дорогою, де паслися кози, по-літньому отаборилися колгоспники: хто лежав горілиць, підклавши свитину під голову, хто сидів коло торб, хто збирав щавель на толоці, а вертляві хлопчаки ганялися між козами один за одним.

З-за обрію виткнулася плеската, сіра черепаха; гуркочучи, вона повзла вздовж ріллі, то провалювалась у виярках, то з натужним ревом перевалювала через горби. Але орачі, які відпочивали зараз, дивилися не в степ, а повернули голови до мосту. Сюди, до колгоспного табору, простувала Ольга. Йшла вона якось нетвердо і рвучко, мабуть, зібравши останні сили, ще трохи — упаде на шляху, і в кожного тенькнуло серце: несе новину! І тоді вперше пролунало радісно-хлопчаче: «Пошта! Пошта йде!» Дітлахи затанцювали круг дівчини, стрибали, тяглись до неї ручатами, спантеличена Ольга вимахувала солдатським косинцем над розз’явленими ротами: «Не вам! Не вам, галчата!» Ось і жінки, злякані та здивовані, враз підхопилися і, розштовхуючи дітей: «Гетьте, мурзаті!» — в обруч затисли Ольгу, ледь не зім’яли її, розпалені очі ловили папірець, над юрбою неслось: «Письмо… Невже письмечко?.. Для кого?»

Ольга сп’ялась на носки, поверх голів шукала когось у натовпі: «Федора!.. Де Федора Яценко?» Жінки розступилися, у вузькому проході, навпроти Ольги, застигла Федора — товста й литкаста, плечі круглі, тверде обличчя з важким підборіддям, лоб — як мужицька долоня. Вона дикувато кліпала на людей, туди й сюди повертаючи голову.

— Танцюй, Федоро! — потяглась до неї з листом поштарка. — Гопака танцюй, бо не дам!.. Письмо із фронту!

— Віддай! — скрикнула жінка, люто кинулась на Ольгу, як шуліка на курча, вихопила з рук конверт, розірвала його і… наче осліпла. З конверта щось випало, та вона не вгледіла, в очах було повно сліз, руки тремтіли, зібганий папірець притисла до губ, захлинулась глухим плачем.

Хтось підібрав листівку, що випала з конверта.

— Еге й, та це ж картка!

— Гля!.. Василь! Федорин Василь!

— Та що ви! Отакенький був, парубчак, як ішов на фронт. А це мужчина!

— Справжній вояка! Вуса які відпустив! Ще й дибиться, дівкам, видно, підморгує…

Жінки гуртом накинулись на Федору:

— Чого ж ти стоїш? Здуріла від щастя? Танцюй, тобі кажуть!

А Федору наче обухом ударило. Слова сказати не може. І раптом: «Хух!» — видихла з себе гарячий клубок, що став їй поперек горла.

— Олечко, зозулечко! — стріпнулась вона, згребла в оберемок поштарку і закружляла з нею, як із лялькою, і залящала по-дівочому. — Задушу, задушу тебе, ягідко! Ой же спасибі, ой же прости мені, дурепі набитій!

Вихором підхопило жінок, і вони теж закружляли, сміючись і витираючи сльози, одна одну підштовхували, одна одній щось примовляли. «Та везе ж Яценкам! Бач, і Василь об’явився. Їхній рід як заворожило од напасті». — «Ну то й добре. Мо’ й наші скоро озвуться». Хтось протискався до Федори, кричав їй через голови: «Будь щаслива на почин, Федоро! Щоб до різдва усіх стрічати!» З радості жінки й не помітили, що танк зупинився край загінки, і Микола-водій ошелешено позирає на дивне зборище, а за плугом стоїть Трояниха, очі її широко відкриті: «Господи! Що це з бабами?»

— Пусти, Федоро, пусти! — рвалась Ольга з ведмежих обіймів Федори. — Їй-бо, задавиш!

Опинившись на землі, Ольга поправила платтячко й збиту на потилицю косинку; на своєму плечі вона відчула нервовий дрож чиєїсь руки.

— Це ви, мамо?

Трояниха, яка непомітно підійшла до Ольги, взяла дівчину під лікоть і, немовби вибачаючись, спитала:

— Більше нема, дочко? Ні від кого нема?

З-під вигорілих, пилом припорошених вій дивились на Ольгу великі, повні суму і благання очі; Ольга не витримала погляду тих спокійних пригаслих очей — опустила голову.

— Немає вам, мамо, — і змовкла, якусь мить розглядала чорні, облущені, розбиті на грудках ноги плугатарки; босі натруджені ноги і білі туфельки поруч — це було так безглуздо, що Ольга спаленіла від сорому, забула й про своє горе. Лиш після паузи додала: — І мені звістка…

— Від Марусі?

Ольга не відповіла. У неї судорожно сіпались щоки.

— Щось погане? Кажи!..

— Та таке, що й не доберу своїм розумом. Потім, мамо, потім… увечері. — І тамуючи сльози, Ольга швидко пішла від гурту.

— Що з нею? — стривожились жінки.

— Чули ж… Сестра щось написала… З Донбасу…

— Може, Павло до іншої пристав. Там, кажуть, по городах, страшне робиться. Мужчин мало, якась фіфа й переманила.

— Не знаєте, то не плещіть язиками. Павло не з тих…

Поки молодиці гадали-балакали, Ольга похапки йшла навпростець до села. Лист від Марусі вона тричі прочитала на пошті, а затим, повертаючись із Сасового, знов і знов пробігала його — нічого не могла втямити. В тому листі ні слова не було про те, як їм, Павлові й Марусі, живеться на шахтах, де вони роблять, — під землею чи нагорі, коли їх ждати в гості. Самі тобі ойки в кожному рядку. «Ой сестричко, ой рідненька, — писала Маруся, — вже другу ніч не сплю, не знаю, куди подітися, не знаю, що з собою робити…»

Чого тільки не передумала Ольга, силкуючись збагнути, що ж трапилося з Марусею. Може, вона занедужала, може, посварилась із Павлом, може, якесь нещастя.

Від таких думок аж хурделило в голові; хвора й без того, Ольга почувала себе геть розбитою. Ледь вибралась вона під гору, безсило побрела до кузні. І чим ближче підходила до землянки Оврама Дині, тим більше губилася: що ж вона скаже старому?

Дід-коротун, як пеньок, стирчав коло свого погрібка, обклавшись подертими чунями й покришками. Він запримітив Ольгу здаля, підкликав до себе.

— О, свашко-пташко! Сідайте, бо в ногах правди нема, — Диня заметушився, згорнув з ослону рашпилі, гумове шмаття, баночки з