Олексій Михайлович Волков - Подорож у безвихідь

— Набирай новокаїн і обколюйся, а я так і триматиму.

У того ще тремтіли руки, але справа поволі пішла. Руки хворого прив’язали до столу, під’єднали одну крапельницю, налаштовували другу. Рану обкололи новокаїном. Тоді Андрій попросив і собі рукавички, халат та маску. Поки він одягався, тампон тримала медсестра.

Нарешті він одягнувся і попросив забрати тампон.

— А якщо сонна? — невпевнено промовив місцевий, панічно стріляючи очима на свого неочікуваного рятівника.

— Не бійся, не сонна, — відповів Андрій. — Венозна кровотеча. Якби сонна — він би сюди просто не доїхав. Забирай!

Тампон викинули, і з рани знову добряче линуло. Андрій пальцями затиснув обидва краї рани і, коли його колега промокнув кров, обережно розвів їх. Рана йшла поперек, через усю шию. Від цього вона роззявилася, і стало видно пошкоджені м’язи та судину.

— Он вона, — сказав Андрій, на мить послабивши тиск, від чого з кінців перетятої судини знову сиркнуло.

Тепер і його колега побачив, де це.

— Що робити? — розгублено запитав він упівголоса.

— Нічого, перев’яжи її, та й годі. Це допускається. Яремна вена, житиме й без неї.

За півгодини все було скінчено. Рану зашили, і хворого з двома крапельницями, через одну з яких переливалася кров, завезли до палати. На той час Андрій уже лежав у своєму ліжку, розмірковуючи, що цей пияк дуже недоречно впав у власному сараї на косу. Адже через нього Андрій засвітився. Завтра все відділення говоритиме, що трапився такий неординарний випадок, і якби не опинився тут випадково якийсь чужий хірург, усе, напевно, закінчилося б трагічно. Відразу ж стане відомо, що цей чужий хірург приховав свій фах, що було досить дивно, оскільки до колег, навіть чужих, у медиків добре ставлення. До того ж він назвався жителем містечка. Усе це викличе підозри. Не виключено, що про випадок дізнаються його колишні викрадачі. А якщо його шукає міліція?

І якого біса він виперся з палати? У нього і своїх проблем вистачає, щоб перейматися ще й чужими! Тому пиякові не треба було пити самогоняру і в такому стані потім лазити по сараї з косами. А цьому зарозумілому шмаркачеві не варто відпускати вночі операційних сестер і розводити бардак на своїй зміні. Двері до палати несподівано відчинилися, і він побачив у прорізі свого колегу. Власне, не несподівано, бо Андрій усе-таки чекав його візиту. Лікар підійшов до його ліжка і сказав:

— Вибачте, ви ще не спите… Можна вас на хвилинку?

— Що там ще? З хворим щось?

— Та ні, з хворим усе гаразд, дякувати вам. Я просто хотів… — він зам’явся, — ну, ходіть зі мною…

Андрій підвівся й пішов за ним. Вони завернули у якийсь кутовий коридор і зайшли до ординаторської. На столі стояла пляшка коньяку, бляшанка шпротів та батон. У банці кипіла вода для кави.

— Вибачте… якось так вийшло… Якби не ви, я б навряд чи дав собі раду. У мене ще не було такого випадку, розгубився… Знаєте, воно так лило, я думав, що це сонна артерія пошкоджена, тисну там, де вона має бути, а кров не спиняється… Операційна сестра відпросилася, двері зачинені, а ключ там, у каптьорці…

— У мене також не було такого випадку, — просто сказав Андрій. — Випадок, відверто кажучи, який зустрічається нечасто. Та що тепер казати — все минулося. Як він, до речі?

— Нормально. Уже півлітра крові перелили. Гемодинаміка стабільна… Сергію Івановичу, я хотів вас кавою пригостити, та й сам, чесно кажучи, не відмовився б після такого…

— А котра година? — запитав Андрій, дивуючись, наскільки незручно бути названим чужим ім’ям.

— Пів на третю.

— І що це має бути — вечеря чи вже сніданок? До речі, як тебе звати?

— Віталій…

— А по батькові?

— Петрович.

— Слухай, Віталію Петровичу, — сказав Андрій, — пити, ти вже вибач, я не буду. У мене й без того голова болить. А бутерброд з’їм із задоволенням. Ти скільки після інституту працюєш?

— Три роки, — відповів той.

— Я так і думав, — сказав Андрій. — Це якраз той час, коли минає перший переляк і починаєш відчувати себе на коні. А справжнього досвіду ще немає…

Опустивши очі та почервонівши, Віталій мовчав.

— Ну гаразд, — заспокоїв його Андрій, — не переймайся. Робота, як каже один мій колега, така, що всі по лезу ходимо. Недовго й оступитися, навіть із досвідом… Біс із ним, налий по два грами… За те, щоб наші помилки не були непоправними…

— Вибачте, — сказав Віталій, — що я не поставився до вас належним чином. Але ж і ви… Чому не повідомили одразу, що лікар, тим паче хірург? Це також, погодьтеся, не зовсім… — він не міг дібрати слова.

— Порядно, — підказав Андрій, беручи бутерброд. — Я і сам знаю. Якось так сталося. Я, мабуть, зараз більше на волоцюгу схожий. Ти б і так не повірив. Наливай ще потрошки. Мені ще додому якось діставатись треба…

— А звідки ви? — запитав Віталій. — І що тут робите?

Андрій лише махнув рукою:

— Довго розповідати. Загалом можна сказати — амурні справи. Важкі та невтішні. Катаклізми особистого життя, так би мовити…

Промовивши це, Андрій несподівано усвідомив, що ця