Наталія Володимирівна Сняданко - Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма

витягнувся і позбувся зайвих округлостей, не компенсувавши їх, одначе, м’язами. Він ходив, ледь помітно сутулячись, і постійно втягував невеликий живіт. Незмінним залишився його погляд — проникливий і уважний, — здавалося, ніщо в житті не цікавить його більше, ніж почуте від співрозмовника. Перед цим поглядом і шармовою усмішкою не могла встояти жодна вчителька. Варто було Тарасові підійти зі своїм неохайним зошитом чи з наполовину недописаною контрольною, усміхнутись учительці й уважно зазирнути їй в очі, як вона була готова не лише відповісти на всі його запитання, а і поставити йому значно вищу оцінку, ніж він заслуговував.

Тарас швидко навчився використовувати шарм своєї зовнішності не лишень у школі. Заздрісні однокласники, котрим оцінки, а також симпатія однокласниць коштували значно більших зусиль, не раз збиралися на таємні наради, обговорюючи питання, як провчити нахабного щасливця. Якщо в початковій школі Тарас був загальним улюбленцем, паяцом, котрий міг безкарно перекривляти вчительку і смішити цим цілий клас, то у старшій школі такі номери вже не проходили. Тепер належало обирати: або вчителі, або однокласники. І з цим у Тараса виникли проблеми.

Того дня він ішов додому і, як завжди, насвистував собі під ніс якусь пісеньку. Лише кілька днів тому випав перший сніг, і, ступаючи по ньому, він почувався так, ніби топче щойно випране біле простирадло, — то було майже заборонене щемке почуття. Він ішов і мружився від сліпучо-білого сніжного блиску. Аж раптом іззаду його щось ударило по нозі, він хитнувся, проте встояв. Тоді вдарили ще раз. Тарас упав і побачив над собою загорнуті шаликами обличчя, точніше, самі лишень очі. Його не били, а тільки мовчки та зосереджено натирали колючим холодним снігом. То було навіть не дуже боляче, але страшенно ганебно. Особливо принизливою була та мовчазна злагодженість.

— Хлопці, за що? — питав Тарас, намагаючись роздивитися, хто ховається за однаковими сірими шаликами і за насунутими низько на чола шапками.

Йому не відповідали, продовжуючи натирати снігом. Перші холодні краплі зсувались униз по спині, пекла шкіра обличчя. Це тривало лише кілька хвилин, після чого хлопці розбіглися. Тарас поволі підвівся, обтрусив сніг і побрів додому.

Ще через пару днів він знайшов у себе в портфелі гниле яблуко, потому — здохлого пацюка.

В обличчях однокласників, котрі поводилися з ним підкреслено стримано всі ті дні, він читав німе запитання. Тепер йому доведеться визначатися, з ким він: із ними чи з учительками.

Коли його перестріли після школи вдруге і цього разу не лише натерли снігом, а й повикидали у сніг усі зошити, зробивши їх не придатними до подальшого вжитку, Тарас брів додому, витираючи юшку з-під носа. Хотілося плакати. Удома був лише Вільгельм. Він подивився на сина і сказав:

— Ходімо пити чай.

За чаєм Тарас спершу довго мовчав. Потому Вільгельм коротко запитав:

— Хлопці побили?

І Тарас, схлипуючи, розповів йому про свої проблеми. Про те, що не може зрозуміти, чому саме хлопці раптом перестали з ним дружити і влаштовують йому «темні». Про вчительок, котрі поводяться з ним, ніби він відмінник, а він же зовсім і не відмінник. Про те, що він не знає, кого йому слухати: однокласників, котрі знову почнуть його поважати, якщо він стане вчитися так само погано, як і вони, чи матір, котра щодня перевіряє його домашні завдання й годинами сидить разом із ним над уроками. Тож навіть якби він і хотів щось не довчити, в нього немає шансів. Мати каже, що без науки він не виб’ється в люди, а хлопці, чиї матері цілими днями на роботі, лише сміються з нього і знущаються, що він не може ходити з ними стріляти горобців чи ганяти м’яч на шкільному спортивному майданчику.

— Ти ніколи не станеш лідером, якщо будеш робити те, до чого тебе силують. Треба змусити їх поважати те, що робиш ти, — сказав йому Вільгельм.

І Тарас раптом усвідомив, що це справді єдиний вихід зі ситуації. Бо йому зовсім не хотілося ставати одним зі сірих трієчників, як решта хлопців у його класі. До того ж йому подобалося вчитися, подобалося почувати інтелектуальну перевагу над хлопцями.

— Щоби вони пішли за тобою, мало знати, що ти сильніший, — треба показати їм се, — сказав Вільгельм.

І Тарас зрозумів. Самої лишень інтелектуальної переваги замало, потрібні ще фізична сила, впевненість у собі, вміння переконувати і вчасно казати правильне слово.

Незабаром Вільгельм купив синові перші гантелі й навчив таких вправ, які вирівняли Тарасову поставу і зробили його м’язи сильними та рельєфними. Уже через кілька місяців, коли однокласники знову спробують напасти на Тараса після школи, він оборонятиметься так затято, що з першого ж удару зламає ніс одному з нападників, а решта втече сама.

Після того він не спатиме ніч від страху, що хлопець зі зламаним носом донесе на нього класній керівничці, та викличе маму, а що буде потому, Тарас боявся уявляти. Він не розповів про те, що трапилося, навіть Вільгельмові. І на ватних ногах пішов наступного дня до школи. Та був страшенно здивований, як різко змінилося ставлення до нього. Щойно він зайшов до класу, кілька хлопців радісно кинулися до Тараса з вітаннями, кожен пропонував сісти поряд із ним (досі він сидів сам, бо всі хлопці скаржилися вчителям, що Тарас їм заважає; те саме робили під тиском однокласників і дівчата). Хлопець не міг отямитися від такої різкої зміни. Однокласник зі зламаним носом, одужавши, теж підійшов до Тараса і запропонував зіграти у футбол. Тільки тоді Тарас розповів Вільгельмові про те, що трапилося.

— Все правильно, — як завжди, лаконічно відреагував Вільгельм. — А