Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

— Ну… як хочеш. Та розслабся, ніхто тебе більше бити не буде. Не знаю, як ти, — звернувся до Євгена, — а я не бачу особливої потреби далі витрачати на Клопа зусилля. Баюрний і так все розповів. А наш Сергійко… пристрелити і запорпати, як собаку. То ти чи я?

— Давай сам.

Марко дістав револьвер.

— В-в-ви-и-и мене прямо т-тут? — запитав тремтячим голосом Клопенко. — П-п-прямо тут?

— Все ж краще, ніж у нужнику французького борделю, — зіронізував Швед. — Ти знаєш, хоч там іноді і трапляються розкішні дзеркала на повен зріст, я не великий поціновувач таких закладів, але це тебе не зупинило. Навіть не знаю, навіщо Полоз так довго панькався із тобою. Прощавай, Сергію, — беземоційно мовив він. У погляді — абсолютна байдужість.

Клопенко заплющив очі, відчув, як холодне дуло револьвера торкнулося його лоба. Марко звів курок.

Ще мить…. і Дюрер вистрелить, куля проб’є йому черепа.

— Я скажу! Я скажу!!! Стій, я все розкажу! Я знаю Гінзбурга!

Сергій розтулив очі і знову побачив Шведа, що стояв перед ним. Револьвер все ще дивився в напрямку його голови смертоносним поглядом.

— Тішуся, що моя зброя здатна вмикати мізки на відстані, — промовив Марко. — Ну? І що ти нам, Сергію, розповіси?

— Я р-розповім. Розповім. Я знайомий з Г-гінзбургом, — затинаючись, промовив Клопенко. — Гінзбург мене і завербував. Щ-ще коли я до Франції їздив.

Марко глипнув на Остапенка.

— Ну от… Вже щось. А далі?

— У мене є ш-шанс залишитися живим? — пробурмотів Клопенко. — Я…

— Ну, ти розповідай, а ми вже вирішимо… — Марко поплескав Сергія по плечу. — Знаєш… тобі самому легше стане. Я не думаю, що тобі солодко було — здавати советам людей, які з тобою останнім ділилися і вважали тебе своїм побратимом.

— Особливо т-ти, Дюрере, — насмішкувато промовив Клопенко.

— Ну, вибач, що у «Кікі» в мене спрацював інстинкт самозбереження… — стенув Швед плечима. — Але ж поганого від мене ти ніколи не бачив.

— От єзуїт! — почув Марко ледь зрозуміле бурмотіння Остапенка за спиною.

— Я був знайомий з Гінзбургом ще раніше, в юнацькі роки, — трохи заспокоївшись, вів далі Клопенко. — Разом навчалися у Львові, в гімназії. Він не раз приїжджав до мене в гості. Коли два роки тому я був у Франції, зустрівся з ним. Він переконував мене у правоті радянських ідей, запропонував співпрацю з радянською владою, гроші і захист. Він добре знає мою родину, тому прихопити мене було не складно. Батьків заарештували і протримали у катівні кілька місяців, поки я не показав перші результати своєї роботи. Молодша сестра померла від туберкульозу… Не було кому за нею, хворою, доглянути.

— Чим конкретно ти займався? — запитав Марко.

— Моїм завданням було створити для уенерівської спецслужби у Константинополі ілюзію існування на півдні України підпільної організації, що потребує підтримки Державного Центру УНР, агітаційної літератури та фінансування. Гінзбург порадив зв’язок тримати через радянські Морські судна. На кожному з них я мав своїх агентів. Разом з тим я мав допомогти викрити справжніх симпатиків УНР в Одесі та Новоросійську, через яких ви постачали агітаційну літературу до радянської України.

— Тобто усе, що передавалося тобі з Константинополя…

— Так… — Клопенко на мить затамував подих, наче збирався із духом, аби говорити далі. — Уся агітаційна література, уся кореспонденція, яку доправляли з Константинополя, проходила через руки ОДПУ. Вони відслідковували маршрути доставки та ваших зв’язкових. Придатних перевербовували для подальшої роботи. Інших… сам знаєш.

— А ті відомості, які ти приносив нам… — промовив Марко, раптом усвідомивши, що вже добру хвилину гризе собі губи.

— …Були добре продуманою фальшивкою, — відповів Клопенко. — Над тим, аби вони виглядали, як оригінали, працюють справжні специ, хоч мої розвіддонесення практично не мали нічого спільного з дійсністю. Для їх підкріплення постфактум навіть матеріали в радянській пресі друкувалися, мені надсилали їх, аби я приносив вам ті газетні вирізки у якості доказу. Схема діяла достатньо просто. Щось я приносив вам напряму, а щось подавав як результат «ефективної роботи» іноземних розвідок на теренах СРСР, наданої неіснуючими місцевими підпільниками… А щось із нашої подачі вам надавали самі іноземні спецслужби…

— Пф-ф-ф-ф-ф-ф… — Марко потер лоба. Він геть забув про час і Остапенка поряд. Від почутого волосся ставало дибки.

— Але британську розвідку ви так зачепити і не змогли… — сказав він.

— Намагалися. Та англійці завжди були вкрай обережні. Проте… — Клопенко спробував витерти болючого закривавленого рота, — дещо таки вдалося їм всучити. У Вальтера свої канали. І свої люди скрізь.

— Тобто… у британській розвідці затесався радянський агент? — перепитав Марко. — Хто? Кажи, хто це?

— Я не знаю того, — відповів Клопенко. — То відомо тільки Гінзбургу.

— Ах ти ж тварюко! — гаркнув Євген Остапенко, та Марко зупинив його жестом.

— А Баюрний? Сергію… Відколи ти з ним працюєш?

— У нього така ж історія. Його прихопили, як і мене. Через родину. Дюрере, тобі того не зрозуміти… — промовив він тремтячим голосом. — Ти ж сам по собі. Ні рідних, ні близьких… Як циган. Чи ти їх вчасно вивіз? Заховав? Але мені тепер все одно! — вигукнув він. — Якщо не ви мене застрелите, то вони точно прикінчать.

Марко силою задер голову Клопенка догори, подивився йому в очі.

— Ти хоч усвідомлюєш, скількох невинних людей ти погубив?

Клопенко мовчав.

— А тепер поясни мені, чому саме тебе прислали до Варшави? Вони знали, що тебе можуть упізнати, ти ж у Стамбулі проколовся…

— Я добре знайомий з Баюрним, а в ОДПУ не хотіли ризикувати перевербованими. Та й і я не мав особливо світитися, тільки отримувати від нього інформацію і доставляти на територію радянської України… Мене не повинні були запасти.

— Ясно.

Марко оглянувся на Остапенка. У того на щоках ходили жовна.

— Добре. Вставай, ходімо.

— Куди? — проказав