Урсула К. Ле Гуїн - Гробниці Атуану

— Може, й так. Але спробувати варто! У тебе є знання, у мене — досвід, а між нами... — він замовк.

— А між нами — каблучка Ерет-Акбе!

— Це, звісно, так. Але я подумав про ті стосунки, що виникли між нами. Я би назвав їх щирими... І це дуже важливо! Поодинці ми слабкі, але разом ми є силою, котра може здолати Пітьму.

Його чистий погляд зараз видавався навдивовижу натхненним.

— Послухай, Тенар! — продовжував чаклун. — Я прийшов сюди злодієм, налаштованим проти тебе, а ти пощадила мене й виказала довіру. І я теж одразу повірив тобі. Лише на єдину мить я побачив у пітьмі Підмогилля твоє прекрасне обличчя. Я не хочу тебе обманювати і тепер мені немає дороги назад. Я дам тобі те, що маю дати. Моє істинне ім'я — Гед. Воно — у твоїх руках...

Маг підвівся і подав їй половину каблучки Ерет-Акбе.

— Давай з'єднаємо її, — запропонував він.

Дівчина взяла з його руки уламок реліквії, а тоді зняла з шиї срібний ланцюжок, на якому висіла друга половинка. Склавши на долоні два уламки докупи, вона замилувалася цілою каблучкою.

— Я піду з тобою, — зрештою сказала дівчина, не відводячи очей від долоні.

ГНІВ ТЕМРЯВИ

Я піду з тобою, — сказала вона, а тоді маг на ім'я Гед узяв з її долоні зламаний амулет. Дівчина здригнулася, поглянула на нього — і побачила його усміхнене обличчя, що ясніло життям і радістю. Вона все ще трохи побоювалася чарівника, не довіряла йому.

— Ти звільнила нас обох, — сказав він. — Поодинці ніхто з нас не вийде на волю. Ходімо, не марнуймо часу, доки він у нас іще є... Покажи-но мені каблучку ще раз, лише на хвильку.

Арха міцно тримала в кулаці уламки срібної каблучки, але на його прохання знову розклала їх на долоні.

Гед торкнувся срібла пучками пальців. А тоді промовив кілька слів і рясний піт зросив його обличчя. Дівчина відчула у своїй долоні дивне дрібне тремтіння — так ніби уві сні заворушилося якесь звірятко. Гед зітхнув, а тоді розслабився і витер із чола піт.

— Ось, — він узяв каблучку Ерет-Акбе та надів її на зап'ясток дівчини. — Ти ба! — Гед задоволено дивився на неї. — Як для тебе зроблене! Мабуть, на жіночу руку, а може, й на дитячу...

— Воно триматиметься? — напружено пробурмотіла дівчина, відчуваючи на зап'ястку холодний ніжний дотик срібла.

— Триматиметься. Я не міг злютувати каблучку Ерет-Акбе так само, як сільська ворожка запаює дірявий чайник. Довелося вдатися до чарів Кшталтування і зробити з уламків єдине ціле. Тепер каблучка — суцільна, так ніби й не ламалася ніколи... Але нам пора тікати звідси! Я візьму торбу та баклагу, а ти накинь плащ...

Коли дівчина відмикала двері, Гед сказав:

— Шкода, що ти забрала у мене патерицю!

— Вона за дверима, — пошепки відповіла дівчина. — Я взяла її з собою...

— Навіщо ти це зробила? — здивовано запитав Гед.

— Я думала... Думала, що доведеться гнати тебе до входу...

— Але ти не зробила цього! Ти могла залишити мене рабом, і сама би залишилася рабинею. Або звільнити мене — і піти зі мною... Ходімо, Тенар, опануй себе та відімкни двері!

Дівчина взяла ключ із фігуркою дракона і відчинила двері, що вели в тісний темний тунель. Вона вийшла із Скарбниці, маючи на руці каблучку Ерет-Акбе, а чоловік ішов услід за нею...

Нараз кам'яними стінами підземелля пробігло ледь чутне тремтіння, схоже на відлуння грому — так, наче десь далеко впала на землю величезна брила.

У Тенар аж волосся на голові дибки стало. Дівчина, не вагаючись і не зупиняючись, погасила свічку у бляшаній ліхтарні. Вона добре чула, як за нею тихо ступав чаклун — близько, так близько, що було чути його подих. До вух Тенар долинуло:

— Залиш ліхтар тут. Коли буде потрібно, я запалю світло. Яка зараз пора там, нагорі?

— Коли я прийшла сюди, було вже за північ...

— Тоді ми мусимо йти далі!

Однак Гед стояв на місці. І Тенар зрозуміла, що першою має йти вона. Тільки вона знала дорогу з Лабіринту, тож маг чекав, щоби піти за нею. Зігнувшись у низькому тунелі, Тенар рушила вперед. Із темряви тягло вогким холодом, тхнуло мертвим духом порожнечі, що простиралася під ними. Коли прохід став трохи вищим і можна було випростатися, Тенар стишила ходу, підраховуючи кроки, що залишилися до прірви. Чоловік ішов позаду, відчуваючи кожен її порух. Зупинялася вона — спинявся й він.

— Тут Безодня, — прошепотіла дівчина. — Не можу намацати карниз. Ні, тут. Обережно, мені здається, що каміння хитається... Ні, ні, ось цей... — камінь захитався під її ногами, і вона про всяк випадок відступила назад, щоби не полетіти у прірву. Чоловік притримав дівчину, схопивши за лікоть. Серце лунко калатало у неї в грудях. — Над урвищем небезпечно, там камені ходором ходять...

— Я запалю трохи світла і подивлюся на них. Може, знайду доречне слово, щоби їх угамувати. Не хвилюйся, крихітко!

Дівчину здивувало, що маг звернувся до неї так само, як це зазвичай робив Манан. Тимчасом на вершечку патериці з'явилося кволе сяйво, що скидалося радше на світіння гнилого дерева. Гед ступив на вузьку стежку над безоднею, і раптом у темряві за ним Арха помітила велику тьмяну постать. Вона зрозуміла, що це Манан, хотіла закричати, але голос застряг у горлі, ніби здушений арканом.

Манан уже потягнувся, щоби зіпхнути чаклуна у прірву, але цієї миті Гед підвів очі і побачив старого. Чи то з подиву, чи то від гніву маг закричав і вдарив Манана патерицею. Просто перед очима слуги сяйнуло сліпуче біле світло. Старий змахнув рукою, затуляючи лице, відчайдушно спробував ухопити Геда за лікоть, але промахнувся — і полетів униз... Падіння було беззвучним. Ані крику з чорної безодні, ні удару тіла об дно, ні передсмертного зойку — геть нічого! Колінкуючи над урвищем, Гед і Тенар нашорошили вуха, але з темряви не долинало жодного звуку. Натомість сяйво патериці поблякло, стало тьмяно-сірим.

— Ходімо! — зрештою сказав Гед і подав дівчині руку. А тоді трьома впевненими кроками перевів її повз прірву. Світло згасло. Тенар знову йшла попереду, показуючи шлях. Їй немов заціпило, вона ні про що не могла думати. І лише через деякий