Володимир Григорович Рутковський - Гостi на мітлi

Коли баба Марія заснула, Ядвіга Олізарівна підійшла до вицвілої фотокартки, що висіла на стіні біля вікна, і довго розглядала портрет маленької дівчинки з переляканими оченятами.

— І ніхто не здогадається, що це я сама і є, — прошепотіла вона. — Та я й сама не здогадалася б, якби не знала… — Тоді помовчала і трохи згодом додала: — А Таня, здається, схожа на мене…

Два дні і дві ночі не відходила Ядвіга Олізарівна від баби Марії. Вона невтомно розтирала її спину якимись пахучими мазями, поїла відварами, ставила компреси. І все не дозволяла підніматися з ліжка.

— Лежи, лежи, — повторювала вона. — Нехай воно краще пощезне, те господарство. Здоров'я куди важливіше.

Проте господарство і не думало нікуди щезати. Таня легко справлялася з ним.

Чимало допомагав їй і Степан. Він рубав дрова, носив воду, при потребі бігав до господарчої крамниці.

Навіть Василь і той, повертаючись від самітного будиночка, кілька разів стукнув молотком по воротах баби Марії — прибивав ослаблі завіси. Після цього кивнув у бік вікна, за яким виднілася постать Ядвіги Олізарівни.

— Передай їй, що нехай спокійно топить свою піч, — сказав він. — Все зроблено по вищому класу.

— Та ти заходь, — припрошувала його Таня.

— Ще чого, — пробурчав Василь. — Стану я заходити до якогось дівчиська… О, та у вас же дошки ледве тримаються! Ану, біжи за гвіздками!

Не нудьгувала і баба Марія. Ядвіга Олізарівна невтомно розпитувала хвору про її дитячі роки і про тих, хто тоді мешкав поруч з нею. Особливо вона цікавилася Петром Кравчуком — сусідою, котрий жив трохи вище по вулиці. І хоча баба Марія вже й забула, який він на вигляд, проте й до цього часу пам'ятала його добрі руки і веселі жарти. А ще вона в дитинстві чула від когось, ніби Петро Кравчук був єдиною людиною, хто дуже побивався за тіткою Катрею.

Почувши про це, Ядвіга Олізарівна зненацька зблідла.

— Що з вами? — занепокоїлась баба Марія. — Вам погано?

— Нічого… Мені вже краще, — прошепотіла Ядвіга Олізарівна. — Розповідай далі, прошу тебе!

Нудьгував хіба що один Аристарх. Удень він ні на крок не відходив від хлопців, підносив їм дошки, розчин і поїдав усе, що вони приносили з собою. А увечері кіт видирався на дах і тоскним поглядом вдивлявся в такі близькі і водночас такі недосяжні для нього Горобці. Часом йому ввижалося, що там, на даху баби Маріїної хати, сидить Мурка і теж дивиться в його бік.

Проте Ядвіга Олізарівна наказала йому стерегти будинок, а ослухатися її Аристарх і в думках не мав. Тому він, обіпершись спиною об новий димар, годинами сидів на даху і смутним голосом наспівував:

До-ре-мі-фа-мняу-сі,

Що накрали, принесіть…

ЧУДОВИЙ ДЕНЬ

На третій ранок Ядвіга Олізарівна з полегшенням зітхнула і сказала бабі Марії:

— Отепер можеш вставати.

Баба Марія обережно сповзла з ліжка і з побоюванням ступила на хвору ногу. По тому ступила сильніше, нарешті тупнула і здивовано зауважила:

— Здається, вже не болить. І справді, хоч до танку йди.

Вона перевела погляд на Ядвігу Олізарівну, і в її очах з'явилися сльози.

— Не знаю, як і дякувати тобі…

— А ніяк, — відказала на те баба-яга. — І чого це ти стоїш, мов той знак запитання? Що, ціпок шукаєш? Так він же тобі більше не потрібен!

— Як це — не потрібен? — здивувалася баба Марія. — Без нього я кроку не ступлю…

— А ти спробуй лише, спробуй, — загадково посміхаючись, під'юджувала її Ядвіга Олізарівна. — Ну, сміливіше!

Баба Марія наперед закусила вуста від неминучого, як їй здавалося, болю і почала повільно випростовуватися. Через якусь мить в її очах промайнули перші ознаки зачудування: болю не було.

— Давай, давай, — підбадьорювала її Ядвіга Олізарівна. — Ще трішечки, ще…

Баба Марія почала випростовуватися швидше. І чим більше вона це робила, тим виразніше на її обличчі відбивалися подив, радість і навіть переляк.

Нарешті вона випросталася на весь зріст, обмацала поперека і, з побожністю дивлячись на Ядвігу Олізарівну, сказала:

— От… рівно стою. Невже це мені не сниться? Я — стою… Яке щастя!

Через хвилину баба Марія прийшла до тями. Проте, мабуть, не зовсім, бо замість того, аби сміятися, чомусь заплакала. Не інакше як з радощів.

Не менше від хворої був вражений і досвідчений лікар Михайло Олексійович. Він тільки-но повернувся з обласного центру і одразу ж поспішив до баби Марії.

Хоча спочатку Михайло Олексійович не дуже дивувався. Він натискував на хвору ногу то в одному, то в іншому місці і неуважно вислуховував захоплену розповідь баби Марії про те, яка Ядвіга Олізарівна чарівниця.

— Так-так, звичайно, — притакував він. — Ні, тут начебто все гаразд… Так-так, звісно, народна медицина ще не вичерпала своїх можливостей…

Та коли після огляду баба Марія моторно обігнала Михайла Олексійовича, щоб відчинити перед ним двері, — досвідчений лікар витис із себе щось схоже на кудкудакання і втупився в неї приголомшеним поглядом.

— Це… це що таке? — нарешті запитав він і, немов дуло пістолета, наставив перед собою вказівний палець.

— Де? — запитала баба Марія і злякано повела очима в напрямку лікаревого пальця.

Палець вказував на її поперек.

— То все вона… Ядвіга Олізарівна… Це її чарівні руки!.. — схвильовано пояснила баба Марія.

— Неймовірно… — прошепотів лікар. — З глузду зійти можна від такого. Сказали б мені, що цю хворобу можна вилікувати — зроду не повірив би!

Зненацька лікар кинувся до Ядвіги Олізарівни і взявся шанобливо обціловувати її темні, кістляві руки.

— Та ви ж медичний геній! — захоплено примовляв він при цьому. — Ви ж академік, вам же ціни немає! Звідкіля ви взялися у наших Горобцях, чародійко така? Та про вас же увесь світ повинен знати! Ні, неймовірно!

Від таких палких похвал Ядвіга Олізарівна почервоніла, мов молода півонія. Чи школярка, яка вперше в житті отримала таємниче послання. Вона спробувала було вирвати свою руку, однак це їй не вдалося. П'ятидесятирічній Михайло Олексійович все ще залишався дужим чоловіком.

— Ну що ти, лікарю, — ніяковіючи, вмовляла його Ядвіга Олізарівна. — Хіба ж можна отак… отаке…

— Можна! — завзято вигукнув Михайло Олексійович. — І не лише можна, а й потрібно! Я двадцять років лікую Марію Сидорівну. Двадцять років — і без наслідків. А я, завважте, не з останніх лікарів, — Михайло Олексійович з гідністю випнув груди. — До мене навіть професори приїздять за порадою. Але такого… такого… Маріє Сидорівно, станьмо перед нею на коліна! Так-так, на коліна!

Ядвізі Олізарівні врешті вдалося звільнити свою руку.

— Ну, знаєш, — збентежено посміхаючись, мовила вона. — Мені ще жодного разу не цілували рук…

Несподівано вона замовкла і почала