Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

— Ці люди люблять такожде й тебе, — сказав Добриня.

— От через це й не хочу я, — ніби не чуючи його слів, вів далі Володимир, — залишити їх сиротами… Ми йдемо далеко, полунощна рать стане аж на Дніпрі, а тут кожного дня можуть посунути свіони, чорні булгари.

— Добре робиш, княже, — згодився Добриня, — що печешся про Новгород, полюбив і я його.

— Думаю, — подивився на Добриню Володимир, — що треба мені залишити в Новгороді посадника свого, якому вірю.

— Так і зроби, княже!

— Роблю, Добринє, а тому залишаю в Новгороді тебе.

— Мене?

— Так, мій вуйку й воєводо!

Добриня довго мовчав. Блискавиці на обрії роздратовано били землю. Важкі думки краяли серце воєводи.

Він хотів би піти з Володимиром — похід обіцяв йому честь і славу, в полуденних землях їх ждала перемога.

Правда, Добриня непокоївся, думаючи про Київ. Володимир, — він вірив у це, — переможе Ярополка, сяде на столі отця свого, Гора, яка нині схиляється і служить Ярополку, дуже швидко схилиться перед Володимиром, служитиме йому.

Але чи прийме Гора Добриню? Він згадав літа, коли був гриднем у дружині князя Святослава, сотенним, став, нарешті, воєводою-уєм Володимира. Що жде його, коли він приїде в Київ з Володимиром? Князь — дужий, він пішов у отця свого, скорить Гору, але хіба князі давно, а нині й поготів не схиляли голів перед всемогутньою Горою? Коли ж навіть князі мусять стерегтись Гори, то що говорити йому, Добрині, він і колись відчував неприязнь, ненависть Гори, тепер так само боявся тамтешнього боярства й воєводства.

У Новгороді Добрині вільніше, тут він рівня всім боярам і воєводам, стоїть над ними, бо є правою рукою Володимира, стане ще вище, коли залишиться його посадником.

— Дуже уболіваю я, княже, — важко зітхнувши, промовив Добриня, — що не береш мене з собою, бо там я ані сил, ані самого життя не пошкодував би для тебе. Але знаю, бачу, що мусиш мати тверду свою руку й у Новгороді… Пам’ятай, княже, що аки воїн твій сидітиму тут, блюстиму стіл, все робитиму по твоєму слову.

Добриня подумав, що, може, саме в цю хвилину йому слід сказати князеві правду про себе й сестру Малушу — тому легше буде, коли знатиме, що в Новгороді сидить не посадник тільки, а брат його матері, рідний дядько, Добрині ж буде більше честі й слави…

Проте це була одна тільки мить. А що подумає і що скаже Володимир, так пізно почувши цю правду? Може, — Добриня зовсім розгубився, — князь не залишить його тоді в Новгороді, а візьме з собою?

Ні, краще мовчати, бути посадником у Новгороді, де в нього є терем, дворище, земля, жона, буде він віднині хазяїном і княжого двору в Ракомі. І Добриня не сказав потрібного щирого слова.

— Прощавай, княже! Щаслива путь! — тільки й прошепотів він сухими устами.

6

За Новгородом, там де Волхов-ріка з’єднується з Ільмень-озером, є гора, що за тисячу літ трохи притерлась на маківці й осипалась на схилах, але однаково височіть ще й досі.

У ті ж часи на вершині гори Перинь втрамбовано було, як тік, широке требище, посеред нього на кам’яному підмурку височіла дубова постать Перуна, навкруг — богів п’ятин новгородських, а на вісім кінців від них, немов пелюстки страхітливої квітки, день і ніч палали кострища[69].

Вирушаючи на рать з Ярополком, князь Володимир велів воїнству зібратись на березі Ільменя, сам прибув туди й з воєводами став підійматись на гору.

Чим вище підіймались вони, тим ширший виднокруг відкривався їхнім очам, князь і воєвода бачили в затоці Ільменя сотні лодій і учанів з Новгорода і п’ятин, далі гойдались на хвилі лойви і шнеки варязькі.

З гори видно було і шлях, яким вої мали вирушати за Волок, — блискуче плесо озера Ільмень, густі зелені ліси на його берегах, з іншого боку темнів над Волховом Новгород, за ним стелилась безмежна, повита сивим маревом низина.

На требищі вже все приготували для жертви — високо в небо впинались вісім довгих вогняних язиків кострищ, жерці щосили били в бубони й бряжчали мідяними дзвониками, ревла худоба.

Перинь-гора не могла вмістити всіх воїв, і тому князь велів складати жертви скрізь на березі. Єм, водь, саамі й комі[70], що їхали на рать з своїми богами й шаманами, поклали там окремі кострища, виставили перед ними богів — дерев’яні чурбаки з витесаними на них очима, жіночими грудьми й просто срамними місцями, — під удари бубонів, вискалюючи зуби, танцювали біля них, через що новгородці навіть потай сміялись.

На вершині Перинь-гори князь зупинився. Прямо перед ним вирізувалась на тлі голубого неба пошерхла від сонця і вітрів, темна від диму требищ постать Перуна з блискучими позолоченими очима, за ним і наокруг нього стояли такі ж темні, вирізані з дерева чи висічені з каменю боги п’ятин Святовит, Білбог, Триглав — подоба чоловіка й жінки з головою на плечах, головою в грудях і ще однією головою у дітородному закутку — і навіть Чорнобог, що мав вигляд великого пса, — це були ті боги, яким віки молились люди в Новгороді, в землях воді, ємі, саамі, комі, а за ними стояла північна, язичеська Русь.

У цей день і годину за князя Володимира і всіх воїв, за перемогу над Ярополком молились ще в одному місці в самому городі — там у невеликій християнській дерев’яній церкві Іоанна на Опоках від жаркого вогню свічок двічі починалась пожежа.

Князь Володимир у глибокій задумі стояв перед богами, мовчали замислені воєводи позад нього, тихо було скрізь на горі і внизу над Ільменем.

А потім загриміли бубни й дзвоники, почувся дикий крик жерців, конаючи, хрипіли й рили землю ногами воли й коні, кров жертовних тварин пролилась на землю, над усіма вогнищами заклубились темно-сизі дими, вони огорнули требище, схилами поповзли вниз.

Князя Володимира захопила й піднесла ця треба, вийнявши з піхов меч і поклавши його на землю, він стояв перед Перуном, хмари диму то насували на нього, то розступались, іскри бились об його обличчя, і в ці хвилини червоний відсвіт кострищ заливав його чоло, примружені, прикуті до далекого плеса Ільменя очі, міцно стиснуті уста.

— За Русь! За богів наших! За покон і закон батьків! — чулося скрізь по горі і над озером, гриміли списи, бряжчали щити. Велика, страшна, непереможна сила стояла за Володимиром — князем новгородським, він готовий був вести її до Києва, до самих далеких україн Русі.

Розділ п’ятий