Анрі Ален-Фурньє - Великий Мольн

Не розуміючи до пуття, що відбувається, я втікаю разом із ними; пробігши через подвір'я, ми вилазимо по драбині на сінник.

Я чую жіночий голос, який лає нас на всі заставки…

— Я не думав, що вона так рано повернеться, — шепоче Жасмен.

Тільки тепер я збагнув, що до крамнички ми проникли потайки, а тістечка й настоянку просто крали. Я почуваю себе обдуреним, як той мореплавець, котрий після кораблетрощі вважав, що розмовляє з людиною, але враз помітив, що перед ним — мавпа. Я думаю про те, як вибратися з цього сінника: мені бридкі такі витівки.

Тим часом надворі сутеніє… Мене проводять закапелками через два чужі садки повз велику калюжу; нарешті я виходжу на грузьку вулицю, на яку падають відблиски з кав'ярні Даніеля.

Я не відчуваю анінайменшої гордості від того, як провів цей вечір. Ось і площа Чотирьох доріг. У моїй уяві раптом зринає суворе й привітне обличчя, воно усміхається; останній помах руки — і бричка зникає за поворотом…

Мою блузу надимає холодний вітер, такий схожий на вітер минулої зими, трагічної і прекрасної. Я знов починаю розуміти, що життя не таке вже просте. У великому класі, де на мене чекають з вечерею, поривчасті струмені повітря підхоплюють убоге тепло, що йде від грубки, й безслідно його розвіюють. Я тремчу від холоду, слухаючи докори за те, що згайнував цілий день. Мені важко увійти в звичну колію, бо я позбавлений навіть примарної розради — сісти на своє постійне місце за нашим обіднім столом. Цього вечора не накривали на стіл; кожен тримає тарілку на колінах і прилаштовується де можна в сутіні великого класу. Я мовчки їм спечений на грубці корж, який, либонь, повинен стати мені винагородою за цей проведений у школі четвер і який трохи підгорів…

Опинившись увечері в своїй кімнаті, я швидко лягаю в ліжко, намагаючись заснути, щоб притлумити докори сумління, які піднімаються з глибини моєї засмученої душі. Серед ночі я двічі прокидаюсь: першого разу мені вчувається рипіння сусіднього ліжка, ніби на ньому спить Мольн, який мав звичку різко обертатись уві сні на інший бік; другого разу мені мариться, що Мольн своїм легким пружним кроком ходить на горищі.

Розділ дванадцятий

ТРИ ЛИСТИ ВЕЛИКОГО МОЛЬНА

За все своє життя я отримав від Мольна тільки три листи. Вони лежать у шухляді мого комода. Перечитуючи їх, я щоразу відчуваю смуток.

Перший лист надійшов наступного дня після його від'їзду.

«Любий Франсуа!

Сьогодні я приїхав до Парижа й одразу ж пішов до будинку, про який розповідав Франц. Я нікого не знайшов. У ньому ніхто не живе. Там ніхто ніколи більше не житиме.

Це двоповерховий будинок. Кімната панни де Гале має бути на другому поверсі. Вікна верхнього поверху затінені деревами більше, ніж інші. Та коли дивитися з хідника, їх видно досить добре. Всі штори опущені, і тільки божевільний може сподіватися, що якогось дня з-за однієї з них визирне обличчя Івонни де Гале.

Будинок стоїть на бульварі… Мрячила мжичка, на деревах вилискувало листя. Дзвонили трамваї, що раз по раз проїздили поруч.

Майже дві години я ходив сюди-туди під вікнами. Щоб мене не прийняли за лиходія, який замислив щось погане, я зайшов до винарні й випив склянку вина. Потім знову, втративши будь-яку надію, став ходити під будинком.

Настав вечір. У вікнах спалахувало світло — в усіх, тільки не в цьому. Звісно, в ньому ніхто не живе. Але ж Великдень не за горами.

Я вже вбирався йти, коли до будинку підійшла якась дівчина чи молода жінка й сіла на мокру від дощу лаву. Вона була в чорній сукні з білим комірцем. Коли я йшов звідти, вона сиділа на своєму місці, незважаючи на вечірню прохолоду, і чекала — невідомо чого, невідомо кого. Бачиш, у Парижі повно таких божевільних, як я.

Огюстен».

Минав час, даремно чекав я вістки від Огюстена в понеділок після великодня; не було листів і в наступні дні, коли після великодньої метушні запанував спокій і, здавалося, лишилося тільки чекати літа. Надійшов червень, настав час іспитів, а з ним — жахлива спека, що задушливою пеленою огорнула поля, в яких вітер і не шелесне. Навіть ніч не приносила прохолоди й бодай якоїсь полегкості. Під час цієї нестерпної червневої спеки я одержав другого листа від Великого Мольна.

«Червень 189… року.

Любий друже!

Тепер уже не залишилося ніякої надії. Я дізнався про це вчора ввечері. З того часу мені не дає спокою душевний біль, якого я доти майже не відчував.

Я приходив туди, на ту лаву, щодня й, незважаючи ні на що, чатував, чекав, сподівався.

Вчора вечір був особливо темний і задушливий. Під деревами на хіднику розмовляли люди. Над чорними кронами дерев, які світло з вікон подекуди зафарбувало в зелене, горіли вогні в помешканнях третіх і четвертих поверхів. Деякі вікна були по-літньому відчинені навстіж… Я бачив, як засвічена на столі лампа відганяла спекотну червневу темряву, і міг роздивитися найвіддаленіші кутки кімнати… О, коли б чорне вікно Івонни де Гале раптом теж засвітилося, певне, я відважився б збігти вгору по сходах, постукати в двері й зайти.

Дівчина, про яку я тобі писав, знову сиділа на тому самому місці, вичікуючи на когось, як і я. Я подумав, що вона повинна знати, хто живе в будинку, й запитав у неї про це.

— Я знаю, — мовила вона, — що раніше сюди приїздили на вакації сестра й брат. Але мені сказали, ніби брат утік із замку своїх батьків невідомо куди, і ніхто не може його розшукати, а його сестра вийшла заміж. Ось чому в будинку ніхто не живе.

Я пішов звідти. Через десять кроків я спіткнувся й мало не впав. Уночі — це було минулої ночі, — коли нарешті на подвір'ях діти й жінки вгомонилися і я міг би заснути, я став прислухатися до гуркоту фіакрів на вулиці. Вони проїздили досить рідко. Та щойно один затихав удалині, як я мимоволі починав чекати іншого, аж поки знову чув дзенькіт бубонців, цокіт підків на асфальті… І це повторювалося: безлюдне місто, твоє втрачене кохання, нескінченна ніч, літо, лихоманка…

Серель, друже мій, я в повному розпачі.

Огюстен».

Як мало я міг дізнатися з цих листів про життя мого друга! Мольн не писав мені, чому він так довго мовчав, не