Маргеріт Дюрас - Пробудження Лол В. Штайн

Лол, поряд зі мною, наближається, наближається до Татіани. Так, як вона хотіла б. Купе на зупинках залишається пустим. Ми в ньому ще самі.

— Ви волієте, щоб я зараз відвіз вас до готелю?

— Я не думаю. У мене більше немає цього бажання.

Це не продовжується. Вона бере мої руки, які я забрав, і знов кладе їх на свою талію. Я кажу, я благаю:

— Я не можу, я мушу бачити вас кожен день.

— Я теж не можу. Слід бути уважними. Два дні тому я повернулася пізно, я зустріла Жана на вулиці, він чекав на мене.

Я сумніваюся: чи побачила вона мене у вікно готелю, передостаннього разу, цього останнього разу? Чи помітила вона, що я її бачив? Вона говорить про цей епізод природно. Я не запитую, звідки вона тоді повернулася. Вона сама це говорить:

— Іноді я виходжу пізно, як і цього разу.

— І ви знову почали?

— Так. Але він мене більше не чекав. Ось, що важливо. А щодо того, щоб бачитися, ми не змогли б, оскільки є Татіана.

Вона знов згортається клубочком, закриває очі, замовкає, уважна. Її вдоволення глибоко дихає поряд зі мною. Жодної ознаки її відмінності під моєю рукою, перед моїми очима. Але все ж таки, все ж таки. Хто тут знаходиться в цей момент, так близько й так далеко, які думки скрадливо приходять і йдуть, щоб відвідати її, вночі, вдень, при всякому освітленні? І в цю саму мить? У цю мить, коли я міг би повірити, що саме вона є в цьому потязі, біля мене, як були б інші жінки? Навколо нас — стіни: я намагаюся знов піднятися, я чіпляюся, знов падаю, знов починаю, можливо, можливо, але моя свідомість залишається рівною, безстрашною, і я падаю.

— Я б хотіла розказати вам трішки про щастя, яке я відчуваю від того, що вас кохаю, — говорить вона. — Я маю потребу вам це сказати вже кілька днів.

Сонце падає на неї крізь вікно. Її пальці ворушаться, підкреслюючи фразу, і знов падають на її білу спідницю. Я не бачу її обличчя.

— Я не люблю вас, і в той же час люблю, ви розумієте мене?

Я питаю:

— Чому не вбити себе? Чому ви ще себе не вбили?

— Ні, ви помиляєтеся, це не те.

Вона говорить це без суму. Якщо я помиляюся, це не так серйозно, як інші. Якщо я і помиляюся щодо неї, то тільки дуже глибоко. Вона це знає. Вона каже:

— Це вперше ви помиляєтеся.

— Вам це подобається?

— Так. Особливо так. Ви такі близькі до…

Вона розповідає про це щастя кохати, матеріально. У своєму повсякденному житті, з іншим чоловіком, ніж я, це щастя існує без жодної драми.

За декілька годин чи за декілька днів — коли прийде кінець? — її швидко заберуть. Її втішатимуть, її оточать ніжністю в її будинку в С. Тахла.

— Я приховую від вас деякі речі, це правда. Ночами я мрію сказати вам. Але з приходом дня все заспокоюється. Я розумію.

— Не слід мені все казати.

— Не слід, ні. Бачите, я не брешу.

Вже три ночі, після її подорожі до Т. Біч, я боюся іншої подорожі, яку вона може здійснити. Цей страх не розсіюється з настанням ранку. Я не кажу їй, що ішов назирці в її прогулянках, що я приходжу і стою перед її домом кожного дня.

— Іноді, протягом дня, мені вдається уявити себе без вас, я вас усе ж таки знаю тоді, але ви більше не поряд, ви, і ви також, зникли; я не роблю дурниць, я прогулююся, я дуже добре сплю. Я почуваюся добре без вас, відколи я вас знаю. Можливо, у ці моменти, коли мені вдається повірити, що ви зникли, то…

Я чекаю. Коли вона шукає слова, їй вдається продовжити. Вона шукає. Її закриті повіки тріпочуть ледь помітно, разом із її серцем, вона спокійна, це їй подобається сьогодні — говорити.

— Просто в мене краще виходить бути такою, якою я мушу.

— Коли знов розпочнеться страждання?

Вона дивується.

— Але. Ні.

— З вами таке ніколи не трапляється?

Тон змінюється, вона щось приховує.

— Ви бачите це, це цікаво, чи не так?

Я не знаю.

— Ніколи, ніколи?

Вона шукає слова.

— Коли хатня робота погано зроблена, — вона жаліється, — не питайте мене.

— Це кінець.

Вона знову заспокоюється, вона серйозна, вона думає, доволі довго, і ось вона викрикує цю думку.

— О, я б хотіла мати змогу віддати вам мою невдячність, яка я негарна, якщо мене не можна любити, я б хотіла вам дати це.

— Ти мені це дала.

Вона трохи піднімає своє обличчя, спочатку здивоване, потім раптово одразу постаріле, деформоване емоцією, такою сильною, яка його позбавляє грації, його витонченості, робить його чуттєвим. Я уявляю собі її оголеність поряд із моєю, цілковито, цікаво, що це вперше, я дуже швидко дізнаюся, що якщо прийде ця мить, я, можливо, не зможу зносити її. Тіло Лол В. Штайн таке далеке, і разом із тим нерозривно пов’язане з нею самою, одиноке.

Вона продовжує розповідати про своє щастя.

— Море було у свічаді, у залі очікування. Пляж був пустим о цій порі. Я сіла в дуже повільний потяг. Всі купальники повернулися. Море було таким самим, як тоді, коли я була молодою. Вас зовсім не було в місті, як раніше. Якби я вірила у вас, як деякі вірять у Бога, я могла б запитати себе, чому ви, із чим це пов’язано? І все ж таки пляж був такий пустий, ніби він не був завершений Богом.

Я розповідаю їй у свою чергу те, що відбулося позавчора в моїй кімнаті: я добре оглянув мою кімнату й перемістив деякі речі, ніби потай від себе і в згоді з тим баченням цього, яке б могла мати вона, Лол, якби прийшла, і також у згоді з простором, який могла зайняти між ними вона, рухлива, між ними — нерухомими. Я їх уявив переміщеними так багато разів, що мною заволоділо страждання, щось на кшталт горя розійшлося по моїх руках, до такої міри, що я вже не міг визначити точне місце речей по відношенню до її життя. Частину я полишив, я більше не намагався розмітити її живою посеред смерті речей.

Я не відпускаю її, поки розповідаю. Потрібно тримати її весь час. Вона лишається. Вона говорить.

Я розумію те, що вона хоче сказати мені,