Fill - Серенада Ваяланда, Fill

Розділ 19

Розмова між Торіном і герцогинею тривала в тій самій залі, де вони раніше обмінювалися ввічливими фразами. Герцогиня, зберігаючи свій холодний і витриманий вигляд, не поспішала. Вона пильно дивилася на Торіна, а потім, злегка нахилившись, заговорила:

— Ох, Торіне, невже ти нарешті виконаєш моє прохання?

Торін здивовано підняв брови, не зовсім розуміючи, про що йде мова:

— Яке прохання?

Герцогиня посміхнулася, її погляд залишався гострим, але в ньому відчувалася таємничість:

— Якщо так згадати, я ж бачила, що ви з нещодавнього банкету пішли надто вже рано! Чи не здалося тобі, що це виглядало, якось… незвично?

Торін злегка насупився. Його обличчя залишалося спокійним, але було видно, що тема справді торкнула важливі моменти для нього.

— То ось про що ти! — сказав він, намагаючись тримати голос спокійним. — Мені не здається, що я зробив щось таке, що могло б привернути таку увагу.

Герцогиня подивилася на нього з ледь помітною усмішкою, її очі виблискували цікавістю:

— Ну, може й ні… Але все ж таки, Торіне, варто бути обережним. Іноді виглядає, ніби ви знову почали займатися старими справами.

Торін, помітивши інтонацію герцогині, відразу зрозумів, що вона має на увазі. Він нахилив голову і, не змінюючи виразу обличчя, відповів:

— Я ніколи не забуваю, з ким маю справу, ваша ясновельможносте. Та й взагалі, цього разу ситуація була зовсім іншою.

Герцогиня не стала наполягати. Вона знову посміхнулася, продовжуючи говорити:

— Можливо. Але чомусь мені здається, що це не остання наша розмова з цього приводу, Торіне.

Торін лише злегка кивнув, чекаючи, коли розмова перейде до справи.

Герцогиня не зупинилася на досягнутому і, ледь відводячи погляд від Торіна, влучно запитала:

— Але все ж у мене нарешті буде невістка?

Торін на мить замер, а потім, почувши це питання, знову зібрав свою увагу, хоча його вираз залишався спокійним. Його погляд затримався на герцогині, і він відповів, намагаючись тримати тон спокійним, хоча в його голосі вчувався ледь помітний натяк на роздратування:

— Я ще не вирішив, що з цього приводу говорити. Ти знаєш, що для таких рішень потрібно більше часу, ніж просто розмови на вечері.

Герцогиня знову злегка посміхнулася, дивлячись на нього з легким розчаруванням. Очевидно, вона сподівалася на більш однозначну відповідь.

— Можливо, я й не зможу тебе переконати, — сказала вона, — але мені здається, що пора зробити цей крок, не думаючи про те, що скажуть інші. Від того, хто стане твоєю дружиною, залежить багато чого. І, зрештою, чому б не почати з того, щоб дати мені бодай одну підставу для гордості?

Торін не відповів одразу. Він лише подивився на неї уважно, розуміючи, що ця розмова може затягнутися, але все ж таки не був готовий до такого прямого запитання.

Хоча герцогиня була вельми задоволеною, її погляд не залишався без уваги. Вона знову м’яко посміхнулася, ніби приємно здивована, що її слова почали давати перші плоди. Її очі загорілися злегка холодним блиском, і вона, не зважаючи на свою вишукану манірність, не могла приховати задоволення від того, що знову змогла посіяти сумніви в серці Торіна.

— Ну що ж, Торіне, — мовила вона, — принаймні я знаю, що розмова не була марною. А ти, звісно, ще маєш час обдумати свої рішення. Але пам'ятай: не всі шанси повторюються.

Торін лише злегка кивнув, не бажаючи продовжувати цю тему. Він відчував, що з кожною її фразою ситуація стає дедалі складнішою.

 

***

 

Амілія залишилася сама в просторій залі, яка щойно ще була наповнена усмішками та жвавими обмінами словами. Після того, як Торін і герцогиня пішли, простір здавався трохи порожнім, а тиша — аж надто гучною.

В ту ж мить тихо, майже нечутно, поруч з’явилася одна з служниць — тендітна дівчина з охайно зачесаним волоссям і спокійним, навчено-шанобливим виразом обличчя.

— Леді, — мовила вона м’яким голосом, — дозвольте провести вас до вашої кімнати.

Амілія кивнула, легенько усміхнувшись. Хоч навколо й панував розкішний затишок, все ж це було нове місце — чуже й незнайоме. Її частина світу наразі залишилась десь за стінами цього величного маєтку.

— Звісно, дякую, — відповіла вона і рушила слідом.

Вони пройшли кілька коридорів, де м’яке світло ламп зігрівало кольори мармуру і дорогих тканин. У повітрі ледь вловимо витав аромат кориці й троянд — улюблений парфум господині дому, мабуть.

— Кімната вже готова, — мовила служниця, відчиняючи різьблені двері.

Приміщення виявилося світлим і просторим: високі вікна з напівпрозорими шторами, витончене ліжко з балдахіном і кілька дрібниць, які додавали затишку — книга на столику, глечик із квітами, невелике дзеркало в овальній рамі.

— Якщо вам щось буде потрібно — просто смикніть за дзвіночок, — додала служниця, злегка вклонилася і вийшла, залишивши Амілію наодинці.

Амілія ще мить постояла, вдихаючи тишу. Її очі ковзнули по кімнаті, ніби вивчаючи нову територію. Зрештою вона підійшла до вікна й торкнулася тканини штор. І хоча світ навколо був незнайомий — раптом здалося, що з кожним днем усе більше в ньому ставало її.

Після того, як служниця зачинила за собою двері, Амілія обережно сіла на ліжко, прислухаючись до тиші, що панувала в кімнаті. Подорож була довга, а емоцій за день вистачило на тиждень уперед. Її плечі трохи обважніли, повіки стали важкими. Вона встигла лише зняти взуття та ледь розплести косу, як сон підкрався непомітно.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍