Андрій Анатолійович Кокотюха - Червоний. Без лінії фронту

знайшов заняття: спустився до лісу, відшукав малинові та ожинові кущі, наламав гілочок та заварив духмяного чаю. Запивши варивом сухарі, знову прикимарив. Стрепенувся від руху, підхопився, побачив провідника — той саме заходив, пригинаючись.

— Спиш, — мовив без докору, присів поруч, пригостився ще теплим чаєм, примружився від задоволення, заговорив відразу, без переходу. — Справи кепські, друже Мироне. Я розвідав. Через того ж адвоката, тільки він тепер не помічник.

— Кидає своїх?

— У Луцьку нічого не може.

— Чому — в Луцьку?

— Є розпорядження вивезти з Кременця всю компанію. Справа серйозна, накрили велику групу. Передають вище, і є підозра — в Луцьку теж довго не триматимуть. Далі повезуть до Львова, у Бригідки. Чи взагалі до Варшави. Панові Плучеку треба звітувати про значний успіх на вищому рівні.

— То Червоний для нього такий важливий?

— Ширше гляди, хлопче. — Ворон умостився зручніше. — Тихий Кременець. Раптом листівки. Потім нагла поведінка ліцеїста. Арешт нашого Зенка, той визнає — виконував накази Червоного. Кому підкорявся він? Плучек відразу мислить масштабом розгалуженої мережі: звичайний ліцеїст не може нею керувати. Потім — замах на суддю в Бережанах.

— На нас таки вийшли?

— Дорош, — безбарвним голосом мовив провідник. — Значимість групи зростає. Тепер Калюжний ватажком іде.

Я не повірив своїм вухам, навіть труснув головою.

— Калюжний?

— Подробиць не знаю. Це все, про що довідався адвокат Дубовий. Підпіллям у Кременці керував Мар’ян Калюжний, колишній офіцер українського війська. Добре замаскований ворог Польської Республіки. — Провідник розвів руками. — Він підбурив ліцеїста Данила Червоного, неблагонадійного, як свідчить особова справа. Ще під час навчання у Львові відзначався нелояльною поведінкою. Той, своєю чергою, агітував слабкого й нестійкого Зенона Лісовського, мав великий вплив на своїх товаришів Ореста Миронюка та Юрія Дороша.

— Отак! То він не сказав, що сам не так давно називав себе зверхником!

— Перебував під згубним впливом Червоного. По всьому. — Провідник сьорбнув вистиглого чаю. — Мене теж згадали всує. Лиш юда не знає, як мене насправді звати й звідки я виринув. Керував атентатом. Він же, янголя, в останній момент хотів запобігти. Тому й запалив мортири раніше.

— Отак і каже? Удавлю! — Я сильно вдарив кулаком об кам’яну стіну.

— Не каліч руку, — зауважив Ворон. — Знадобиться ще здоровою. А не дочекалися ми юди, бо сидить там же, в одиночці. Чи то так свідка охороняють, чи його докупи записали. Як не пнувся, все одно ж причетний до вбивства. Ляхи не подарували, зарахували, без індульгенцій. Співучасник, дідько бери. Срібляки юдині відригнулися, поперек горла стали. Хіба таку угоду запропонують, що ліпше самому вдавитися.

— Його не дістати?

— От припекло. Забудь, він за своє хоч як дістане. Думай про інших. Завтра рано повезуть.

Аж тепер до мене дійшло.

— Кого? Куди?

— Усіх. Калюжного, Остапа, Зенка. Зараз полякам потрібен великий судовий процес, яких давно не було. Кременець для такого дійства замалий, не той масштаб. Нам двом, друже Мироне, тут так само нема вже чого робити. Або чекати ночі, йти звідси. Або чекати ранку — і спробувати піти з усіма разом. Чи бодай з тими, хто лишиться.

Я розумів, до чого Ворон веде. Не вірив тільки, що він серйозно говорить, тим більше — вірить в успіх. Провідник читав думки, не інакше.

— Дорога з тюрми одна. Там кілька вулиць, місця для маневру мало. Пустимо далі — пробувати вже марно. Військова операція вдала, коли ворог на неї не чекає. Бо не лише вірить, а й знає: сили обмежені. Тож маємо перевагу.

— Обмежені сили?

— Несподіванку, Мироне. Несподіванку.

Уже все вирішив, ще коли йшов сюди. Зі мною Ворон не радився, але й не наказував. Сказав, що робимо, як діємо. На тому все, без дискусій.

І я не мав бажання протестувати.

21

Уночі падав сніг, мороз трошки послабшав.

По задуму Ворона погода вдарила болюче. На новому снігу лишалися сліди, а без того, щоб наслідити, не обійтися. Ми мали вийти на позицію заздалегідь, хоча б на годину раніше. Провідник ставився до ворога з повагою, тож мав усі підстави вважати: маршрут, яким везтимуть арештантів, належним чином перевірять наперед. Будь-які відбитки, помічені рано-вранці, насторожать. Наслідком може стати ретельне прочісування місцевості, що могло до початку зірвати відчайдушну, майже безнадійну операцію.

Вихід знайшовся. Ворон звелів мені вийти не за дві, як домовлялися, а за три години до орієнтованого початку. Сніг на той час розгулявся й залишені мною сліди закидав. Мені ж довелося сидіти в єдиному можливому безпечному закапелку в дворику між будинками прилеглої до тюрми вулиці, тремтіти від холоду й менше гріти себе рухами.

Я мав злитися з грудневою ніччю й лапатим снігом.

Але найважчим було не терпіти на холоді, а чекати сигналу. Бо подавав його не Ворон. Він з’явиться пізніше, рівно тоді, коли треба. Мій вихід починався, щойно почую наближення першої машини. Їх мусило бути дві, друга — тюремний фургон, у якому везтимуть усіх трьох бранців.

Він був моїм завданням.

Для мене все це було вперше. Сидіти й пантрувати на ярмарку в Бережанах — не те. Зараз я мав знайти в собі сили виконати наказ провідника, а потім — ще й стріляти в людей. Без бою ніяк, і Ворона під час розмови виказали очі. Говорячи, він дивився на мене із сумом. Я чув не лише звичну впевненість, а й нотки провини, чого дотепер за ним не помічав. Ворон планував, креслив, пояснював, терпляче вчив — але й водночас наперед прощався.

Ми не мали права піти з Кременця, не спробувавши.

У нас вийде — або всі разом лишимося тут, на місці останнього бою.

Мучити себе роздумами припинив, зачувши далекий гуркіт моторів.

Розпрямившись, хутко розім’явши затерплі ноги й закоцюблі пальці, я вислизнув зі свого сховку й поспішив до кінця вулиці, де ховався. Там притулився до рогу крайньої кам’яниці, обережно виткнувся.

Назустріч виринуло двійко фар.

Я сахнувся, втиснувся спиною в стіну. Відкидаючи останні сумніви, витягнув із кишені пальта одну з двох бомб із Воронового арсеналу. Чеку виймати не квапився, боявся невчасно розтиснути кулак. Зробив довгий видих, випускаючи морозяну пару.

Й почув новий звук — кінське іржання.

Не стримався, знову визирнув, тепер уже дивився в бік, звідки сунув селянин на возі. Тобто вже не рухався: щось сталося з лівим заднім колесом, воно відлетіло й тепер