Анна Лерой - Запасна наречена. У відпустку в інший світ, Анна Лерой

*

Іграшка і справді встановлена, навіть три, але це на той час, коли відібрані серіали та книжки набриднуть. Тоді треба буде змінити рід розваги за пару днів. Поки ж я відпочиваю після роботи, змиваю офісний пил і переодягаюся в домашній м'який костюм і улюблені капці. Піца вже в духовці — всього-то хвилин п'ятнадцять до готовності. 

Це моє особливе задоволення — просто замикатися в чотирьох стінах, не дивитися новини, не вислуховувати плітки і чужі розмови, не вставати з будильником і не смикатися від чергового дзвінка. Я — поза доступом. Навіть їхати кудись не хочеться. Якщо подорожувати десь весь тиждень, то потім ще тиждень доведеться відновлюватися. Тому що поїздка — нехай мені й подобається подорожувати — це напруга, як би не запізнитися, лотерея, хто з тобою в сусідньому кріслі сидітиме, турботи, що з собою взяти, скільки витрачати, які подарунки привозити і кому. Добре, що домашніх тварин і вибагливих рослин у мене немає, а то ще про це треба подбати. 

Так, я зануда в деяких речах. Просто щоб насолодитися поїздкою, мені потрібно, щоб я все підготувала, або хтось за мене це зробив, але тільки той, кому довіряю. Про всякі різні неприємності чула, потрапляти в них бажання немає. 

А вдома... Хіба що сусіди затоплять. Вимкнуть інтернет — почитаю книжку, немає книжки — прийму ванну, немає світла — ляжу спати або візьмуся розгрібати речі, наводити лад у шафах. Це не може набриднути, просто тому що мені зараз через постійну напругу якраз бракує розміреності та спокою, а пригоди... Пригоди он можна і в книжках знайти!

Залишилося тільки мамі зателефонувати, попередити їх із татом, що йду в глибоке підпілля. Вона-то наді мною посміюється, але так, розуміюче, сама все життя відпрацювала з людьми, знає, як це — голова обертом і нікого б не бачити. 

— Ти їсти не забувай, — наставляє мене мама, а я слухняно угукаю в слухавку, якраз піца майже дійшла до готовності. — А до нас коли приїдеш? 

— Напевно, вже через місяць, на травневі свята...

— Ну тоді гарного відпочинку, цілую тебе, люба, — чую я турботливе і, звісно ж, передаю і поцілунки, і обійми.

Я впевнена, що ця відпустка буде чудовою, інакше як пояснити, що минуло всього-лише години дві, як я пішла з роботи, а в мене вже і на серці тепло, і голова не болить, і настрій такий, що я готова танцювати під музику. У книжці, прихопленої з роботи, розвивається сюжет: хлопець якраз страждає над тілом коханої, ще й істинної пари, ах, яке кохання пропадає! Добре написано, нехай і трохи наївно. 

Але сьогодні я вирішую не чіплятися, а просто насолоджуватися. І тому виймаю піцу з духовки, вже пританцьовуючи, підстрибуючи на місці й обертаючи стегнами, невпопад, звісно, але яка різниця, на мене все одно ніхто не дивиться. 

— Гаряче, зараза! — деко неприємно пече пальці крізь прихватку. Я швидко шукаю, куди б його приткнути, розштовхую каструлі на плиті. Звісно ж, ногою наступаю на край іншого тапка. Ще мить — і це деко разом із гарячою піцою опиниться в мене на обличчі. Але тут чи то тіло знаходить потрібну мені опору, чи то світобудова сьогодні до мене прихильна, я різко нахиляюся вперед і деко все ж таки займає потрібне місце. 

Я розплутую ноги, але розплутати думки — «як це все так сталося» і «от мені пощастило» — вже набагато складніше. Доводиться нагадати собі, що відпустка відпусткою, але обережніше треба бути. Інакше доведеться просидіти в лікарні всі дні.

Піца пахне дивовижно, чай уже парує в кімнаті, я організовую собі містечко на дивані — журнальний столик, подушки, пара пледів. Залишається захопити книжку з кухні, взяти шматок піци з тарілки і звалитися на диван. Що, власне, я і роблю.

І тут у мить, коли моя п'ята точка мала торкнутися дивана, я продовжую летіти далі. Кудись униз! У вухах гул, у зубах піца, навколо морок, шлунок підскочив до горла, серце калатає, у голові затьмарення, а в руках книжка світиться так, що очам боляче. Чорт знає що!

І раптом усе закінчується, я приземляюся кудись. Або на когось. Радше на когось, хоча й не одразу до мене доходить, що ось цей тиск — це чужі руки, які начебто навіть упевнено перехопили моє затерпле тіло. Від них розповзається тепло і колючі голочки. Божечки, скільки я, так скорчившись, летіла-то? Нічого не розумію. І головне куди?!

Усі почуття повертаються. Я машинально пережовую застиглу холодну піцу в роті. А книжка падає мені на груди із затерплих пальців. Я піднімаю погляд, охоплюю розмите оточення — щось похмуре, сіре й золоте, наче людські постаті, а потім зосереджуюся на найближчому об'єкті. 

Чоловік буравить мене таким роздратованим поглядом, наче я його змусила шантажем себе ловити. У цей момент нарешті відтаює друга моя рука і шматок піци шльопається мені на груди, а потім летить кудись далі — на підлогу, чи що. Погляд незнайомця стає геть незрозумілим: хоча, може, це він і не злиться, а просто з дитинства в нього обличчя таке. Та й подумаєш, шматочок піци, він застиглий, тож навіть нічого не заляпає. Можна сказати, пощастило. 

Але ж я могла замість піци взяти півлітровий кухоль чаю!

— І як це розуміти?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍