Бекс Хоган - Острови шторму та смутку. Гадюка

важко відрізнити чоловіків від жінок. Як же кортить зірвати з себе ці осоружні спідниці і приєднатися до них.

Долоню поколює, і я стискаю її в кулак, сподіваючись, що ніхто не помітить мого сум’яття. Гадаю, не помітять. Насправді, їм чхати на мене; часом здається, що на цьому кораблі я — невидимка.

Смерть Андерс розхвилювала мою кров, хоч для мене все це не в новинку. Першу страту я побачила у шість років. О так, першу я добре запам’ятала. Увесь екіпаж зібрався за штурвалом корабля. Щось зловісне заполонило повітря, так що навіть маленька я відчула — трапиться щось лихе.

Із бригу[2] витягли чоловіка. Очевидно, він просидів там дуже довго, бо виглядав жалюгідно: виснажений, побитий, брудний. Мене ледь не знудило від його смороду, що доносив вітер.

Капітан став над тим зіщуленим чоловіком і доповів нам про його зраду. Той начебто не спромігся виконати довірене Капітаном завдання. Направду, я не розуміла, що відбувається, допоки Капітан не схопив його за волосся, щоб перерізати горлянку. Це його улюблене місце. Так, батькові подобається вбивати, милосердя йому не властиве. Перед тим, як завалитися вперед, чоловік різко опустився на коліна; із рани бульбашками била кров, заливаючи тіло вбитого дивним та моторошним ореолом.

Я не почула від Капітана жодних прямих звинувачень щодо непокірності цього члена екіпажу; я просто побачила, як мій тато вбив неозброєного. І заплакала.

То була помилка. Батько роз’ярився на мене за те, що я водночас розчарувала і принизила його. Довелося прийняти покарання, найгіршим з яких було прибрати загустілу кров страченого одразу ж після того, як тіло скинули за борт. Хто б міг подумати, що сукня вбирає в себе стільки крові.

Чомусь я часто згадую про це. Стоячи на цій палубі, я легко вкажу точне місце, на якому тіло людини просочилося у тіло корабля, не залишивши по собі й сліду. Мене змусили відчистити кожнісінький сантиметр темно-червоної плями, доки не зосталося й натяку на скоєне, однак сукня таки прихопила зі собою краплини смерті. І коли я вловлюю характерний запах металу, непомітно відсторонююся, аби минуле залишилося позаду. Зрештою, відтоді я перебачила багато смертей. Дуже багато.

Я вдивляюсь у темінь крижаних вод, — могилу безлічі моряків, і запитую себе: «Де краще бути похованим: у бурхливому морі чи в тихій-мирній землі?» «Помста діви», — так зветься корабель мого батька, який вільно розтинає морські простори. Він — нечутний хижак, що на Східних Островах жахає кожнісіньку душу, і ніякі хвилі йому не страшні. А я ж добре знаю, яким жорстоким убивцею може бути океан, на власні очі бачила, що стається з моряками під час бурі на менш габаритних кораблях. В океанських глибинах затаїлася справжня армія; ці безжальні душогуби, заховавшись у темряві, вичікують зручного моменту для атаки. А найстрашніші, звичайно, зміїні акули — їм згодиться будь-яка здобич. Людина чи корабель — все зникає в їхньому гігантському череві.

В одному з моїх ранніх спогадів я тону в морі. Вода заповнює легені, а руки й ноги зводить судома. Важка вода… Жахливий чорний морок… Я вже й забула, як випала за борт і хто мене врятував. Але мені досі так лячно, ніби це сталося лише вчора. Коли намагаюся стерти ці спогади, сни притьмом спішать їх освіжити.

Якщо «Діва» — моя тюрма, то океан — тюремник.

Інші Змії про це навряд чи здогадуються. Ну справді, хіба личить мені, доньці Гадюки, боятися океану? Страх води — це така ганьба, моє найвразливіше місце. Та колись я подолаю цей клятий страх.

Така моя мета. Подобається мені це чи ні.

II

Нігтями дряпаю поручень з потрісканого дерева, прагнучи принести кораблю біль. Хай мої страждання стануть і його стражданнями теж.

Втішає одне — мені лише сімнадцять. Тому я ще не вправі приєднатися до офіційних лав Змій, і від мене не вимагають жодного виконання вказівок мого батька чи Короля. Але уже за декілька тижнів — мої «омріяні» вісімнадцять, а це означає, що не за горами Ініціація з низкою випробувань, які мені доведеться витримати, аби стати пліч-о-пліч з батьком. Уповноважена Короною, я отримаю звання вбивці на рівні з усіма п’ятдесятьма дужими членами батькового екіпажу, кожний з яких — добре тренований головоріз.

Якби це не було жорстокою реальністю, я б щиро посміялася.

Я в жодному разі не нехтую важливістю Гадюки і його команди. Навпаки, глибоко поважаю. Декілька століть тому Велика Земля, що лежала далеко за морем, погрожувала Дванадцяти Островам, і Східний Король доручив першій Гадюці проводжати-захищати королівську флотилію. Підвладний лише Королю, Гадюка зажив собі слави грізного проводиря — такого грізного, що ніхто при здоровім глузді не посмів би поставити під сумнів його авторитет у цих водах. Бо в запеклих битвах між Островами та Великою Землею саме він, Гадюка, забезпечив Королівському Флоту цілковиту перемогу.

Все начебто складалося добре, але час не стоїть на місці. Загроза з боку Великої Землі минула, і… спалахнула війна між Східними та Західними Островами. Для Східного Короля Гадюка став єдиною надійною зброєю, тим, хто може знищити всіх своїх ворогів.

І хоча війна залишилася позаду, одна згадка про Гадюку наводила жах на прийдешні покоління. Чого тільки не робили, яких тільки огидних злочинів не вчиняли його люди, і все це заради чого? Так-так, тільки заради миру на Східних Островах…

Отож, хоч мій батько і нелюд, проте за цією ширмою є висока ідея. Ми підтримуємо спокій на Островах. Саме через це моє призначення — служити ідеї — я хочу навчитися миритися із жорстокістю. Я дійсно цього хочу. Бо це — мій обов’язок.

Лишень не знаю, як з отаким миритися.

Краєм ока вловлюю рух ліворуч. Це милий хлопчак Тобі намагається розв’язати мотузку. На борту «Діви» він — єдина дитина. Ми прийняли його до себе шість місяців тому, коли пришвартувалися на Першому Острові. Батько зазвичай категорично проти дітей на борту, і мене дещо дивує, що для Тобі зробили виняток — він же зовсім не тямить у мореплавстві. Я підходжу до нього, пояснюю, як в’язати вузли. Він ані слова, лише нервово посміхнувся і притьмом побіг геть.

Тої ж миті, коли хлопчик тікає, я помічаю боцмана Рена. І чого він так втупився в мене? Привітно усміхаюсь, але він бурчить собі щось під ніс, відтак переводить погляд на третю щоглу. Рен — небалакучий тип.

Ледь чутний скрип дощок змушує мене оглянутися, але я одразу ж заспокоююся, коли