Муракамі Харукі - Хроніка заводного птаха, Муракамі Харукі

Пам'ятаю лише, що виплюнув карамельку на землю, коли вона, наполовину зменшившись, наповнила рот солодкістю. Після того, як я перевів погляд знову на кам'яного птаха, мені здалося, начебто ззаду хтось до мене озвався.

Я обернувся — навпроти в саду стояла дівчина. Маленького зросту, із зачіскою "кінський хвіст". На ній були темні окуляри з бурштиновою оправою і світло-голуба майка без рукавів. Хоча сезон дощів ще не закінчився, на її тонких руках лежала рівна приємна засмага. Одна її рука була в кишені шортів, а інша спиралася на низеньку, до пояса, бамбукову хвіртку. Нас розділяла метрова відстань.

— Спека, правда? — сказала дівчина.

— Правда, — погодився я.

Після короткого обміну думок вона якийсь час стояла й дивилася на мене. Потім добула з кишені шортів пачку "Short Hope", вийняла сигарету й затиснула її між губами. Верхня губа її маленького рота ледь-ледь задиралася догори. Дівчина звичним рухом чиркнула сірником і закурила. А коли нахилила голову, то з-під її волосся показалося гладеньке, наче щойно виготовлене, вухо досконалої форми. Уздовж його тонких країв світився м'який пушок.

Вона кинула сірника на землю і, витягнувши губи, випустила дим. Потім глянула на мене так, ніби згадала про мою присутність. За темними дзеркальними окулярами її очей не було видно.

— Ви живете поблизу? — спитала вона.

— Ага, — відповів я і вже хотів показати рукою на наш дім, але не знав, де він, бо зробив стільки дивних поворотів, що втратив орієнтацію. А тому показав навмання. — Шукаю нашого кота, — пояснив я, витираючи об штани спітнілу долоню. — Уже тиждень, як пропав. Десь тут його бачили.

— Який він?

— Здоровенний такий. З брунатними смугами і трошки загнутим хвостом.

— Як його звати?

— Нобору, — відповів я. — Нобору Ватая.

— Надто шикарне ім'я для кота!

— Узагалі-то так звуть мого свояка. Кіт чимось на нього схожий. От ми й назвали його так, жартома.

— Чим же кіт на нього схожий?

— Та начебто чимось схожий. От хоч би ходою або сонними очима.

Дівчина вперше усміхнулась і завдяки цьому стала схожою на дитину набагато більше, ніж здавалося мені спочатку. Їй було, напевне, років п'ятнадцять-шістнадцять. Верхня губа якось дивно задерлася догори, коли дівчина всміхнулася. Мені здалося, ніби чую голос: "Погладьте", — голос жінки в телефоні. Зворотом долоні я витер піт з чола.

— Кіт з брунатними смугами й трохи загнутим хвостом, — повторила дівчина ніби для підтвердження. — А ошийник у нього є?

— Чорний ошийник від бліх.

Усе ще поклавши руку на хвіртку, вона думала секунд десять-п'ятнадцять. Потім кинула недокурок і розтоптала його сандалією.

— Здається, я такого бачила. Про його хвоста нічого не можу сказати, але це був смугастий котяра, можливо, з ошийником.

— Коли ти його бачила?

— Коли? Гм-м. Днів три-чотири тому. Наш двір став прохідним для сусідських котів. Вони тут постійно швендяють. Через наш двір від Такітані до Міявакі.

І дівчина показала рукою на порожній дім навпроти, де кам'яний птах розправляв свої крила, високий кущ золотушника грівся на літньому сонці, а голуб на вершку антени не переставав одноманітно воркувати.

— А що, як ви почекаєте в нашому саду? — сказала дівчина. — Адже всі коти проходять через наш двір до Міявакі. А якщо ви будете ось так тут крутитися, то хтось подумає, що ви — злодій, і зателефонує в поліцію. Таке було вже не один раз.

Я завагався.

— Та ви не турбуйтеся. Дома нікого нема. Чого б нам удвох не посидіти на сонечку й не почекати, поки покажеться ваш кіт? Я стану вам у пригоді — у мене чудовий зір.

Я зиркнув на годинник. Була друга тридцять шість. На сьогодні, поки смеркне, мені залишилося зробити дві справи — випрати білизну й приготувати вечерю.

Я зайшов у хвіртку й рушив услід за дівчиною через газон. І тоді помітив, що вона злегка накульгувала на праву ногу. Пройшовши кілька кроків, вона спинилась й обернулася до мене.

— Мене викинуло з мотоцикла, бо я сиділа ззаду, — сказала вона майже байдужим тоном. — Зовсім недавно.

Скраю — там, де закінчувався газон, — ріс здоровенний дуб. Під ним стояли два брезентові шезлонги. На спинці одного висів синій пляжний рушник, на другому лежала нова пачка "Short Hope", попільничка, якийсь журнал і велика магнітола, яка тихенько бубоніла хард-рок. Дівчина вимкнула музику й звільнила для мене шезлонг, переклавши всі речі на траву. Звідси у просвіті між деревами по той бік доріжки проглядав порожній будинок, кам'яний птах, золотушник і сітчаста дротяна огорожа. Мабуть, сидячи тут, дівчина досі стежила за мною.

Садиба була просторою. Газон на пологому схилі, подекуди купки дерев. Ліворуч від шезлонгів досить великий ставок з бетонним берегом, що виставив сонцю своє, очевидно, вже давно висохле, позеленіле дно. Позаду мене, за деревами, старий будинок європейського стилю, загалом невеликий. Зовсім не розкішний. І тільки просторий, ретельно доглянутий сад справляв особливе враження.

— Напевне, доглядати такий просторий сад — великий клопіт, — сказав я, оглядаючись навколо.

— Ви так вважаєте?

— Колись давно я підробляв в одній фірмі — підстригав газони.

— Ого… — сказала вона явно байдужим тоном.

— Ти завжди тут сама? — запитав я.

— Так. Удень завжди сама. Тільки зранку і ввечері приходить домашня робітниця. Решту часу зі мною нема нікого. Може, вип'єте чогось холодного? Є пиво.

— Та ні, не хочу.

— Справді? Та ви не соромтеся, будьте як удома.

Я похитав головою.

— Ти що, до школи не ходиш?

— А ви що, на роботу не ходите?

— Не маю роботи.

— Ви що, безробітні?

— Щось подібне. Нещодавно звільнився.

— А ким ви досі працювали?

— Був помічником адвоката — щось на зразок хлопця на побігеньках, — сказав я. — Їздив до муніципалітету та урядових установ по різноманітні документи, давав лад паперам, перевіряв судові прецеденти й процедури — щось у такому роді.

— І звільнилися?

— Ага.

— Дружина працює?

— Працює.

Голуб, що воркував на даху протилежного будинку, раптом начебто кудись зник. І я відразу відчув, ніби навколо мене запала глибока тиша.

— Он там є котячий прохід. — Дівчина показала пальцем на далекий край газону. — Вам видно сміттєспалювач у дворі Такітані? Так-от звідти вони виходять, перетинають газон, пролізають під хвірткою і перебираються у сад на тому боці. Проходять завжди тим самим маршрутом.

Вона підсунула окуляри на чоло, примруженими очима озирнулася навколо, опустила окуляри знову на ніс і випустила з рота клубок диму. За цей час я встиг помітити біля її лівого ока глибоку рану завдовжки сантиметрів два, яка, напевне, залишить шрам на все життя. Мабуть, для того, щоб приховати її, вона надівала темні окуляри. Обличчя дівчини не вирізнялося особливою красою, але було в ньому щось привабливе. Можливо, жваві очі й незвична форма верхньої губи.

— Ви знаєте про Міявакі? — спитала вона.

— Ні, а що?

— Вони жили в тому порожньому будинку. Як кажуть, були порядними людьми. Обидві їхні дочки відвідували приватну школу для багатих. Міявакі мали декілька родинних ресторанів.

— І чого ж вони виїхали?

Дівчина закопилила губки: мовляв, хіба я знаю?

— Може, залізли в борги. Зникли раптово, ніби вночі повтікали. Мабуть, рік тому. Мати постійно скаржиться — мовляв, усе там бур'яном позаростало, коти розвелися, і стало небезпечно.

— Невже там так багато котів?

Не випускаючи з рота сигарети, дівчина глянула в небо.

— Різних мастей. І вилинялих, й однооких… У таких замість ока шматок м'яса. Просто жах!

Я кивнув.

— У мене є родичка із шістьма пальцями на обох руках. Трохи старша за мене. Поряд з мізинцем у неї ще один палець, маленький, як у немовляти. Вона завжди так уміло його підгинає, що ніхто нічого й не помічає. А сама така гарненька!

Я тільки мугикнув.

— Як ви думаєте, це щось генетично успадковане? Як це називається?.. Родове?

Я сказав, що не дуже знаюся на генетиці.

Якийсь час дівчина мовчала. Я смоктав карамельку і пильно вдивлявся в котячу стежку. Але на ній жоден кіт не з'являвся.

— Ви справді нічого не вип'єте? — спитала дівчина. — Я принесу коли.

— Мені нічого не треба, — відповів я.

Коли вона піднялася із шезлонга й, злегка накульгуючи на ногу, зникла в тіні дерев, я підняв з трави її журнал й перегорнув його. На мій подив, він виявився місячним журналом для чоловіків. Жінка, зображена на розвороті, сиділа на стільці в неприродній позі, широко розставивши ноги так, що крізь тонкі трусики виразно проглядали її жіночі принади. Я поклав журнал на місце й, схрестивши руки на грудях, знову зосередив увагу на котячій стежці.

Минуло досить багато часу, поки дівчина повернулася зі склянкою коли в руці. Дошкуляла післяобідня спека. Просидівши довго на шезлонгу під палючим сонцем, я відчув, як голова настільки стуманіла, що поволі відхотілося навіть думати.

— Скажіть, що б ви робили, якби виявилося, що у вашої коханої дівчини шість пальців на руках? — відновила вона раніше розпочату розмову.

— Продав би її в цирк.

— Справді?

— Та ні, я пожартував, — сказав я. — Гадаю, я цим не переймався б.

— Навіть якби це могло передатися дітям?

Я трохи подумав.

— Гадаю, я цим не переймався б. Бо від одного зайвого пальця шкоди не було б.

— А якби вона мала четверо грудей?

Я знову трохи задумався.

— Не знаю.

Четверо грудей? Така розмова могла тривати без кінця, а тому я вирішив змінити тему.

— Скільки тобі років?

— Шістнадцять, — сказала вона. — Щойно сповнилося. Перейшла в підвищену середню школу.

— Давно на уроки не ходиш?

— Усе ще нога болить, коли багато ходжу. Та й оця рана біля ока. У нашій школі вміють добре допікати. Тож якби дізналися, що я звалилася з мотоцикла, то були б у мене неприємності… А так уважається, що я відсутня через хворобу. Один рік можна пропустити. Бо в наступний клас я не кваплюся.

— Зрозуміло.

— Отже, ви сказали, що могли б одружитися з дівчиною, в якої шість пальців на руках, а от дівчина з чотирма грудьми вам не до душі.

— Я не казав, що не до душі. Я сказав: не знаю.

— Чому не знаєте?

— Бо не можу собі уявити.

— Не можете уявити собі із шістьма пальцями?

— Щось у тому роді.

— Яка різниця? Шість пальців чи четверо грудей?

Я подумав, але переконливого пояснення не знайшов.

— Я ставлю надто багато запитань?

— Про тебе так кажуть?

— Іноді.

Я знову перевів погляд на котячу стежку.