Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

— А скільки коштує ніч?

— Триста.

— Поїхали, — сказала я, — вези.

У його квартиру з дурненькими дзеркалами на стелі. Аби потім підрахувати, що він оцінює кожен свій поцілунок рівно у дванадцять копійок.

Файно знову повернутися.

Файно вим’яти себе.

— То як кличуть того ведмедика?

— Не знаю, але коштує він суто умовні гроші.

Тут я живу. Ось моя ванна. Ось туалет. Тут я сплю, цим я їм. А це покриваю лаком.

Файно це — розчепірити пальці та фарбувати нігті. Файно нюхати туш і робити очі ще більшими. Файно робити так, щоб губи блищали…

Це моє дзеркало, а у шафі можна зачинити десять борців сумо, якщо спочатку витягти з неї усі мої сукні.

Цю шубку підстригла я. Каблучку мені виплавили з кулі. Ось відбиток моїх губ. Лише схопив за волосся, лише вдарив обличчям об стіну. Ці плями довкола — його розбризканий мозок. Тільки б вивернутися, тільки б вихопити з його кобури пістолет, тільки б приставити йому до підборіддя.

Колись я зроблю тут ремонт і, наклеївши веселкові шпалери, зроблю з цієї кімнати дитячу.

Колись мене поховають, і юрба вдів та сиріт стануть у чергу, щоб потанцювати на могильній плиті: «Тут спочиває Крихітка. Нам її не шкода».

А це — книжки. Я їх читаю. Це — вже прочитані.

Усе. Таємниці закінчились. Я розповіла все. Окрім того, як, прокинувшись того ранку, закурила і радісно засміялася:

«Риби — я ловила їх у блакитній воді — до несприятливих змін».

«Весілля — моя сукня була з мережива — побачити навіч похорон і мерця».

«Дерево — гілки дряпали об вікно — несприятливий знак щодо будь-яких справ».

Я відкинула сонник:

Файно… Навіть не подивилася, що означають «ніч», «пісок» і «безлюдні будинки».

— Мені є біля чого заходитися!

Татусю, невже вам не сподобався мій бульдозер?

Мамуню, вам більш не треба плескати мене по щоці та примовляти:

— Дитинко, ти сама все зрозумієш.

Де ж ви? Якби знали, що чекає на вашу названу дочку, донечку, ластівочку.

І, вчепившись у зубну щітку, я кажу:

— Файно!

Мені подобаються ледь помітні збрижки, коли я зморщую свого малюсінького носика. Файно буде побачити похорон. Файно побачити мерця.

Моя мачуха ходить вночі на цвинтар. Біля старих хрестів, на розбитому надгробку, прекрасна у своїй наготі, вона викликає різну нечисть. Вона стогне, обхопивши її ногами. Вчепившись руками в хреста, увіп'явшись нігтями в різьблений камінь. Вигинається з криком:

— Так!!!

Мій вітчим виголює скроні.

Його книги стікають кров'ю, хоч там самі лише цифри — за ними гроші, що тепер належать йому.

Я стояла у кривавій баюрі. Мені довелося розтягати купу закляклих тіл, щоб дістатися комп’ютера, — там був його рахунок.

Пароль — ім’я першого з убитих ним. П’ять літер, двоє найманих убивць, чотири кулі. Тричі натиснути «Enter», а потім розкидати супутників, котрі зберегли для мене все, що можу донести.

А ще я купила нові набої. Вони лишають у тілі тридцятисантиметрові отвори.

— Дитинко, — сказав вітчим, — міняймося.

— Ні.

— Навіщо тобі гроші?

— Так, — сказала я.

— Ти хочеш, аби я…

— Хочу.

— Мені доведеться…

— Файно.

У неї — біле волосся смерті. У нього — пусті очі.

Тепер я ніколи не скажу «файно», бо тільки добрі дівчатка потрапляють до раю.

Я хочу