Марина та Сергій Дяченко - Королівська обіцянка

class="p1">— От і він теж. «Годі, Гарольде, нам треба думати про податки». «Перестань, Гарольде, нам треба думати про драконів». «Не варто, нам треба думати про людожерів»…

— А людожери звідки взялися?

— А звідки вони зазвичай беруться? Живуть собі на островах, судна, що пропливають мимо, палять… У нас уже три їхні племінні вожді в темниці сидять, а їм хоч би що… «Не варто, Гарольде, я хочу залишити тобі й людям якнайменше проблем…»

Гарольд раптом закрив лице руками. Виглядало це дивно, бо я його знала — він завжди був мужній. А тепер ще й дорослий — зовсім дорослий, недосяжно…

— Ну ти чого? — запитала я злякано.

— Нічого, — він дивився крізь пальці на осмілілих качок. — Мені Оберон як батько. Знаю, що й тобі теж.

Я згадала, як Оберон з’явився на батьківських зборах. Як із шапки, яку він тримав у руках, спадали крапельки — колишні сніжинки…

— Що ж нам робити, Гарольде?

— Я відпочину, — сказав він глухо. — Хоч трохи посиджу спокійно. Поки я тут, там час завмер. Усе завмерло. І принцеси не милуються на себе в дзеркало, і королю не загрожує небезпека… А я так утомився.

Доріжкою повз нас пройшла молода мама з дитиною. Жінка штовхала коляску. Маля тягло пластмасову гусеницю на коліщатах.

— Гарольде, — сказала я твердо. — Якщо у вашому світі так багато принцес — чому проблеми із принцами? Га?

— Пояснюю, — у голосі Гарольда мені раптом вчулися інтонації Оберона. — Принцесою вважається кожна дівчина, яка з’явилася босоніж у Королівстві на світанку і пред’явила грамоту, що її батько — правитель далеких земель. Таких «правителів» можуть бути десятки — бо карликові королівства, ні до чого не придатні, народжуються, як бризи, і так само зникають… А дівчатка хочуть принца. Й Королівство за законом зобов’язане їх прийняти.

— Не дуже мудрий закон.

Гарольд скинув брови:

— Це закон нашого світу. Може, тобі не подобається, що дощ мокрий, а сніг холодний?

— Дуже подобається, — сказала я примирливо. — Прекрасний закон… Гарольде, а де є принци? Де їх можна шукати?

— Король знає. Але не каже. Мені, в усякому разі.

— Чому?

-Тому що: «Ми повинні думати про наш народ! Ми повинні думати про майбутнє! Я не можу ризикувати тобою, своїм єдиним магом!»

— Відтак, це небезпечно, — сказала я посмутнілим голосом.

— Ліно, — Гарольд вперся долонями в коліна. — Я прийшов за тобою, бо… Ну поговори ти з ним, га? Може, тобі вдасться його вламати?

— Мені? Оберона? — запитала я із сумнівом. І відразу спохопилася: — Я хочу до Королівства, Гарольде! Я так скучила! Я хочу все побачити… Адже ти зможеш мене перевести, так?

Розділ другий

Знову в Королівстві

Замок стояв посеред сосен. Ліс обступав його щільно, але й шанобливо — залишаючи навколо вільний простір і пропускаючи сонце у високі стрілчасті вікна. На обрії здіймалися гори із зубчастими вершинами. Зеленіли луги; все це я бачила раніше, все це я пам’ятала, все це мені снилося — крім нового міста з червоними дахами, з брукованими площами й мідними флюгерами на шпилях, окрім нового порту, де погойдувалися біля причалів гребні й вітрильні судна, крім річки, досить широкої, що проклала собі ложе серед каменів, коріння і мохів.

— Ланс, — вирвалося в мене.

— Так, — Гарольд кивнув. — Це Ланс.

Море сягало до самого обрію, і всюди на хвилях майоріли різнобарвні вітрила.

Я глибоко вдихнула. Пахнуло хвоєю й димом. Мені стало спокійно-спокійно: я в Королівстві. Я вдома. Тепер усе буде гаразд.

* * *

Ми йшли лісом, таким світлим і барвистим, якого ще ні один казкар не змальовував. Здавалось, дерева позували, прагнули справити на нас якнайкраще враження. Деякі звивались корінням — бажали виглядати зловісними. Інші тяглися догори — дивували стрункістю. На полянах червоніли полчища мухоморів, а пристойні гриби грались у хованки, ледве-ледве припідіймаючи килим опалого листя. Грибнику тут була воля.

Ми з Гарольдом ішли пліч-о-пліч, і я то раз по раз починала дихати на повні груди, прагнучи якомога більше пропустити через себе лісового повітря, то завмирала, не сміючи навіть дихнути. Ліс потріскував, хитав гілками, шепотівся — неначе кожне дерево проводжало нас веселими очима. Щось метнулося по стовбуру — білка? Я роззявила рота: руде шерстисте створіннячко в синіх штанях з прорізом для хвоста ковзнуло за дверку, що прикривала вхід до дупла, і звідти вп’ялося в нас розумним настороженим поглядом.

Я пригадала слова Оберона про те, що в молодому Королівстві купа чудес на кожному кроці. Цікаво, кого ще можна зустріти у цьому лісі?!

Щось просвистіло біля вуха. Комаха, схожа на великого коника-стрибунця, з льоту зачепилася за гілку, повисла вниз головою і скорчила мені гримаску. Я витріщила очі:

— Гарольде!

— Що?

Мій друг навіть голови не повернув: ішов попереду та думав про своє, і це мене дуже непокоїло.

— Що з тобою?

— Послухай, Лінко… Я ж зовсім не знаю, що на це скаже його величність. Тобто він завжди радий тебе бачити, але може, він вирішить… що ми надто сваволимо, га?

— Тобто нехай спокійнісінько гине, ми й за холодну воду не візьмемося?

Гарольд зітхнув. Провів рукою по волоссю; затремтіло повітря. Зникла світла куртка, зникли джинси й картата сорочка навипуск — Гарольд стояв переді мною в червоному парчевому камзолі й таких самих штанях. Високий комір, розшитий золотом, підтягував підборіддя, з плеча звішувався тонкий чорний плащ, високі світлі чоботи виблискували на сонці. Я мимоволі подумала, що коли ми з Гарольдом зналися раніше, він одягався значно скромніше.

— Ого, — сказала я з повагою.

— Доводиться, — мій друг поправив чорну зі сріблом хустку — знак мага дороги. — Увійдемо в замок потаємним ходом. Не хочу, щоб відразу чутки поповзли, юрба збіглася…

— А мене пам’ятають? — запитала я кокетливо.

— Ще й як… Стій!

Я завмерла. Зовсім поряд із лісу вийшов хлопчик, мій ровесник, який вів на поводу круглого, наче бочка, ослика. На спині осла погойдувалися дві великі в’язанки дров.

Я сховалася за дерево.

— Будьте здорові, пане головний королівський магу! — побачивши Гарольда, хлопчик почервонів від хвилювання й вклонився заледве не до землі.

— Бувай і ти здоровий, — відгукнувся мій друг привітно, але холоднувато, як і належить шанованій особі. Хлопчик пішов, часто оглядаючись: напевно, всім друзям побіжить розповідати про чудесну зустріч на узліссі…

— Начебто ніхто не пчихав, — сказала я Гарольду.

— Що?

— Ну, в нас «будь здоровий» кажуть, коли хтось чхає…

— Ага, — пробурмотів він, явно думаючи про інше. — Про всяк випадок запам’ятовуй прикмети: двоголова сосна, від неї на північ до зеленого каменя… Ти стежиш?

— Стежу.

— Покладеш на камінь руку, скажеш: «Відчинись», відчиниться підземний хід, — Гарольд опустив долоню на валун, що поріс мохом. Земля