Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

«Хтось» миттю зрозумів, що перекидатися нічим таким не хоче та поспішив зам’яти тему. Швидко відвернувшись, Симона відкинула в боки краї плаща, щоб звільнити руки. Прислухавшись, дівчина спритно пройшлася пальцями по чомусь у повітрі, зловивши напівпрозору нитку, за яку смикнула, розпускаючи прохід у світ.

– Я перший! – стрепенувшись, почав було Есшат, та посунути з дороги близнюків не встиг.

Чекати його Симона не стала й рішуче вийшла у світ, мало не ткнувшись носом у гілку з оксамитовими листками. Що і казати, за роки що пройшли нещасний кущик ліщини встиг розростися до відверто загрозливих розмірів. Над головою повільно гойднулася одна з гілок, все ж мазнувши тонким носиком лапатого листка її по маківці.

Картинка подвір’я, затиснутого між будинком із білого каменю та такою ж майстернею на мить здивувала. Раніше двір здавався більшим… Хоча може справа була у тому, що тоді його покривала трава, а не сіра плитка. А може тому, що сама вона була меншою.

За спиною, щось невдоволено виказував Есшат, трохи насмішкувато відповідав йому хтось із близнюків, та Симона не звертала на них уваги. Погляд ковзнув по двох стовпчикам тераси, до вікна і дверей будинку. На мить дівчині здалося, що вона бачила, як за вікном майнула якась тінь, та Симона була не була впевнена, що їй не привиділося.

Тривожно облизнувши губи, чарівниця озирнулася через плече.

– Хлопці… Ви тільки того, мовчіть. Я сама. Вона у мене вразлива й ніжна, не треба її того…

Заплутавшись, Симона швидко струснула головою. Так, вона вже не боялася, та трохи нервувала. Особливо, враховуючи характери друзів, які простими та приємними не були. Що вже і казати, їй самій інколи хотілося їх стукнути, а Зоря куди більш вразлива. Так. Вона про те вже не раз їм говорила, та краще ще раз нагадати.

Есшат у відповідь тільки закотив очі, а ось руді перезирнулися з якимись відверто хуліганськими посмішками. Вірніше, хуліганською посмішка була лише у одного, у іншого вона була лише трохи іронічною, та полум’яного запалу першого вистачало на всю компанію.

– Не того, не хвилюйся, – по-хуліганськи підморгнув їй той самий хуліганський близнюк, що стояв за лівим плечем Есшата.

Стиснувши губи, Симона подалася було вперед, щоб ще щось сказати, або й влучну налаштувати у безсовісній рудій макітрі та не встигла.

Світло під стелею тераси спалахнуло, залило фіолетовим кольором панелі, котрими та була підбита. Миттю забувши про язикатого друга, дівчина рвучко обернулася, відчуваючи, як різко пересохло в горлі. Ось зараз прочиняться сині двері й на порозі з’явиться вона.

У свідомості виразно намалювалася невисока повненька дівчина з довгим чорним волоссям. Заспана і розгублена, з величезними та наївними синіми очима.

Двері прочинилися і Симона розгублено кліпнула, від здивування відкривши рота. Вгадала вона тільки з одним: очі дійсно були синіми. Хоча у темряві зараз здавалися скоріше навіть чорними, та вона знала, що на світлі ті очі можуть бути неймовірно яскравими. Навіть у світі магії вона ніколи не бачила таких очей, глибоких і мінливих, як море.

Та зараз то було не море, а цілий океан. Насторожено примружений грозовий океан, що дивився на гостей з-під розпатланого волосся. Короткого, ще й зав’язаного у зім’яту ґулю на маківці, чорного з яскравими червоними пасмами.

Образ, котрий встигла намалювати собі Симона розбився, розсипався зі скляним шелестом. Свідомість, у якій на мить запанувала тиша, повільно почала працювати, намагаючись знайти знайомі риси та… Знаходила. Так, це була Зоряна. Дійсно невисока, та від підліткової ніяковості не залишилося й сліду. Її замінила неясна напруга, недовіра і щось ще. Що саме Симона так і не зрозуміла, дівчина повільно ступила вперед, до сходів і чарівниця не витримала, брякнувши те, що раптом сплило в голові.

– А тітка Любов все верещала, що ти у батька пішла, у двері боком проходити будеш..

Сказала й зніяковіла, почувши за спиною здавлений смішок. Так, ото знайшла, що сказати на першій зустрічі. Та то вони винні! Набралася від друзів  всіляких капостей, образила подругу!

Та подруга лише повільно підняла брову й раптом посміхнулася кутком губ.

– Тітка Любов в житті нічого розумного не сказала, та і як провидиця була так собі. А по мені змалку було видно, що у Манжеліївську породу пішла, де не в коня корм.

Голос подруги ледь помітно змінився, став трохи глибшим, з нього зникли високі невпевнені ноти, та все ж це був голос Зоряни. Неймовірний, спокійний та впевнений. Такий голос не затинається, коли хтось з однокласників вирішую пожартувати над тихою дивачкою, такий голос дає відкоша так, що жартувати не хочеться. І вже це ніяк не могло вкластися у голові, котра йшла обертом, але Симона виразно розуміла одне. Якими би приголомшливими не були зміни та перед нею стояла саме Зоряна.

Дівчина за цей час встигла спуститися двома сходами і зупинитися навпроти Симони. Уважний погляд сковзнув по ній від голови до мисок туфель і назад, до обличчя. Декілька митей вона пильно дивилася на неї, перш ніж тихо вдихнути повітря і випрямитися. Губ знову торкнулася тінь посмішки. Якоїсь не дуже звичайної, майже офіційної та зовсім не розгубленої. Неначе вона зустрічала гостей не в себе вдома, а десь у офісі, де не можна відверто й радіти й дратуватися їм. Тільки прийняти у рамках етикету.

– Ти зовсім не змінилася, хіба трохи підросла.

– Е-е-ем… Я, загалом… Так, – трохи нервово сіпнувшись, Симона скинула з голови капюшон та провела долонею по волоссю.

Приховувати розгубленість було відверто важко. Так, вона була рада зустріти подругу, та вона зовсім не очікувала зустріти таку подругу.

На мить у повітрі зависнула напружена тиша, котру знову перервала Зоряна. Стрепенувшись, наче отямившись, дівчина глянула поверх голови подруги кудись назад, на її товаришів. У цю мить Симона відчула як стало гаряче щокам від крові, що вдарила у голову. Аби тільки ті нічого не викинули!