Fill - Серенада Ваяланда, Fill

Розділ 3

 

Карета ще не встигла зупинитися, як дверцята відчинились, і з неї, наче порив вітру, вискочила Амілія. Вона майже бігла — по кам’яній доріжці, крізь арку виноградної лози — просто до головного входу маєтку Лорнів.

Великий двір був тихим, але двері вже були прочинені — її чекали. І в наступну мить з них вийшла Ребека.

— Аміліє! — вигукнула вона з радісною усмішкою.

Обидві дівчини одночасно кинулися одна до одної, мов малі діти, і злились у щирих обіймах.

— Я вибачаюсь, що без запрошення, — прошепотіла Амілія, не відпускаючи подругу. — Просто... хотілося до когось справжнього.

— Ти завжди запрошена, — м’яко відповіла Ребека, провівши рукою по її волоссю. — Якби я знала, що ти приїдеш, вже давно наказала б накрити чай.

Вона ніжно взяла Амілію під руку.

— Ходімо. Ти виглядаєш так, ніби не спала дві ночі.

— О, ти навіть не уявляєш, — зітхнула Амілія, вже відчуваючи, як напруга дня починає розчинятись у теплі подруги.

У гостинній залі, затопленій м’яким світлом післяобіднього сонця, пахло лавандою, свіжоспеченим хлібом і трав’яним чаєм. Під стінами стояли книжкові полиці, у кутах — живі рослини в глиняних горщиках. Тут панував затишок, якого так не вистачало Амілії в холодних мармурових коридорах імперських будівель.

Ребека налила чай в тонкі порцелянові чашки й простягнула одну Амілії.

— Ти виглядаєш виснажено. Знову працювала всю ніч?

Амілія кивнула, стискаючи чашку обома руками.

— І дарма. Королева навіть не глянула на документи. Сказала — відпочивай, готуйся до балу. І я стою там, змучена, як остання дурепа. Вона ще й посміхнулась. Уявляєш?

Ребека всміхнулася куточками вуст.

— Це її спосіб дбати про тебе. Хоч і трохи жорсткий.

— Знаю. Але все одно... — Амілія зробила ковток, на мить замовкла. — А ще... цей бал.

Вона подивилася у вікно. Сонце вже схилялося до горизонту, кидаючи довгі тіні на подвір’я.

— Я не хочу йти, Бек. Там будуть вони. Ці так звані герої. Колишні злочинці. Вигнанці. Їм тепер килими стелять, бо вони раптом стали "мисливцями на драконів".

— Ти навіть не знаєш їх, — тихо сказала Ребека, поклавши руку на руку Амілії. — Може, вони змінились.

— Може. А може — просто вдало прикидаються. — Амілія гірко всміхнулась. — Не знаю... Може, я просто заздрю.

Ребека подивилась на неї з ніжною теплотою.

— Аміліє... Ти завжди трималась гідно. Навіть без магії, без слави. І твоя сила — зовсім не в тому, щоб кидатись у бій з мечем. Ти — серце. Без тебе ті, хто воює, давно б заблукали.

Амілія мовчки кивнула, ховаючи емоції за ковтком чаю.

— Я просто хочу, щоб мене бачили не як "сестру Ніліана", — нарешті прошепотіла вона. — А як когось, хто теж щось вартий.

Ребека міцніше стиснула її руку.

— Вони побачать. Ще побачать.

Над садом уже нависали фіолетові сутінки, а на небі загорілися перші зірки. Тіні ставали довшими, і Ребека, стоячи біля дверей, загорталася в легкий шалик. Вона з теплотою поглянула на подругу.

— Залишайся на ніч, — мовила майже з надією. — У нас є свіжа випічка, м’яке ліжко...

Амілія всміхнулася, але в усмішці було щось втомлене.

— Я б із радістю… але маю ще дещо зробити. Маєток. Я не була там два місяці. Вчора тільки заночувала, і то — не до кінця встигла навіть перевірити все.

Ребека склала руки на грудях, намагаючись не виглядати розчарованою.

— Хоч би ти про себе подумала, хоч іноді.

— Я подумаю, обіцяю. Після балу, — тихо відказала Амілія. — Просто хочу, щоб усе було… як слід. Якщо вже мене не помічають — то хоч би все довкола було ідеальним.

Ребека підійшла ближче й обійняла її ще раз, цього разу міцніше.

— Ти завжди все робиш "як слід". Хай і в тіні, але завдяки тобі світ не розвалюється.

Амілія усміхнулась, але вже без сліз у голосі.

— До завтра?

— До завтра, — кивнула Ребека. — І не забудь надіти щось яскраве. В тебе гарна шия — її треба показати.

Амілія розсміялася, вже відходячи до карети.

— Побачимось, Ребекко.

— Бережи себе, Аміліє.

Карета рушила в нічну темряву, і з віконця було видно, як Ребека ще довго стояла біля дверей, проводжаючи її поглядом.

 

***

 

Маєток Мотбайнів зустрів її тишею. Головні двері відчинилися легко, наче самі чекали на господиню. Всередині — ні душі, лише ледь чутний шелест нічного вітру крізь прочинене вікно в холі.

Амілія пройшлася довгим коридором. Її кроки глухо відлунювали по кам’яній підлозі. Все стояло на своїх місцях: вази, свічники, портрети. Ідеальний порядок. Але холодно.

На секунду вона зупинилася біля картини з зображенням батьків — притихла. Провела пальцем по золотистій рамці, стираючи пил.

— Усе на місці, — шепнула вона.

Піднялася нагору, відкрила кілька кімнат — кабінет, бібліотеку, маленьку галерею. Все ціле. Все ціле, але безживне.

У своїй спальні вона сіла на край ліжка, зняла рукавички й тихо зітхнула. Ніхто не чекає, нічого не змінилося. Її місце тут усе ще лишалося — просто без неї.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍