Іван Карпенко-Карий - Сто тисяч. Хазяїн, Іван Карпенко-Карий
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Марія Іванівна й Феноген беруть його під руки.
Лікар. Не смійте вставать!
Пузир. Не можна — хазяйство.
Марія Іванівна. А Боже мій, Боже! Здоров’я миліше всього на світі!
Виходять. З дверей виглядає Маюфес. Тихо: «Феноген Петрович...» Феноген махає йому рукою. Коли Пузиря вивели, Маюфес входе.
Маюфес (сам. Постоявши). Ах ти, хам! Ні сорому, ні совісті не має. За таке діло п’ятсот карбованців дає. Ні, почтеннійший, дасте ви мені тепер дві тисячі, бо ніхто такого показанія не зробить, як Григорій Мойсейович.
Входе Феноген.
Феноген. Що ви хотіли ще сказать? Говоріть мерщій, поки біля слабого лікар.
Маюфес. Коли ж поїдемо оглядать землю? Мені надоїло возитись.
Феноген. Ото-бо й біда, що сам не знаю коли.
Маюфес. Як вам завгодно — я більше не буду турбуватись! Тілько не забувайте, що ви і не оглянетесь, як землю цю ухоплять мужики. Вони теперички показились. Одні біжать на переселеніє, другі тікають з переселенія, а треті бігають, висунувши язика, шукають — де б тут з поміччю банка землю купить! П’ять літ назад я сам приторговував людям землю по сто двадцять п’ять—сто тридцять, а мужики, на свою голову, уже нагнали ціну двісті двадцять п’ять за десятину.
Феноген. Чув-чув. Всякому земля потрібна. Чого доброго, переб’ють. Знаєте, може, я одпросюсь у хазяїна, то завтра раненько приїду в город, та й махнем на оглядини... У мене недовго: сторгуємо, купча — і грошики на стіл.
Маюфес. Пора, пора вже вам на своє хазяйство.
Феноген. Ох, не кажіть! Запізнився, здорово запізнився, давно пора.
Маюфес. Зате ж який опит і яку практику маєте! Ви своє надолужите. Коли ви могли обманювать Терентія Гавриловича, то кого ж після цього ви не обманите.
Феноген. Ха-ха-ха!
Маюфес. А через десять літ Феноген Петрович буде такий великий пуріц, що бідного Григорія Мойсейовича гнатиме в шию.
Феноген. Бо таки й справді ви багато заправили! Де ж таки: за показаніє тисячу карбованців!
Маюфес. Так яке ж показаніє, подумайте.
Феноген. Бог зна що говорите! Та я й Ліхтаренко візьмемо по двісті карбованців.
Маюфес. Як? Ви? Ну, глупості! Ви ж нічого не знаєте!
Феноген. Що нам скажуть, то ми те й покажемо у слідователя.
Маюфес. І будете присягать?
Феноген. Будемо!
Маюфес. І хрест цілувать?
Феноген. Поцілуємо.
Маюфес. Ой-ой-ой! Хароший християнин! І вам не гріх?
Феноген. А вам?
Маюфес. Я хоч що-небудь знаю, а ви нічого не знаєте.
Феноген. Так і ви ж за гроші мусите показувать те, що вам звелять, ну і ми так само.
Маюфес. Ай! Що ви говорите? Хіба можна рівнять бідного жидка, фактора Гершка, до Феногена Петровича?! Ви — поміщик — і за двісті рублів будете показувать неправду і хрест цілувать? Цілувать хрест?! Ай! Мені аж страшно стало. (Здригнув.) Такий чоловік. Ні, я не вірю, ви жартуєте.
Феноген. Хе-хе-хе! Ви хочете мене засоромить, щоб я не перебивав вам заробітку?.. Даремна праця. Ви тілько гарненько самі подумайте: чого ж то вам такі привілеї в житті, що ви можете усе робить, аби гроші, а я то вже і не можу? Та коли б я не так думав і не так робив, як думаю і роблю, то не мав би де під старість голову прихилить. І ви самі сміялись би з мене, взиваючи посліднім дурнем, — от що! А тим часом прощайте. Піду до хворого. (Іде й обернувшись.) Завтра ждіть мене! (Вийшов.)
Ява IV
Маюфес. Ай-ай-ай! Нещасний я чоловік! З рота вирвали такий зарібок! І як його теперечки жить на світі? Уй вейзмір, вейзмір! (Вийшов.)
Ява V
З других дверей виходять Соня і Калинович.
Соня. Спасибі, що приїхали. Восьмий день вас жду, насилу діждалась.
Калинович. Признаюсь вам, що і тепер приїхав після довгої боротьби.
Соня. І як вам не сором! Невже ви, після ваших поглядів, на тата гніваєтесь?
Калинович. Ні краплі; і гніватись не маю ніякого права.
Соня. Так чого ж тоді боротьба? Диво.
Калинович. А ви розміркуйте: тато образився моїм сватовством, і я мусив оставити ваш дім, щоб ніколи сюди не появлятися без його згоди на те; тепер, коли тато тяжко слабує, він має право подумать, що я приїхав, ждучи його смерті, щоб...
Соня. Смерті? (Закриває лице. Пауза.) Ваш лікар говорив, що тато умре? Кажіть, кажіть, не бійтесь, я здержу себе, я... я... можу володіть собою!
Калинович. Заспокойтесь! Я нічого не знаю... Я говорю так — наприклад. Я боявся, щоб мій приїзд не потривожив хворого.
Соня. Татові про ваш приїзд ніхто не скаже. А ви простіть мій егоїзм: я не думала, що ставлю вас в неприятні умовини. Я зовсім ошаліла, не знаю, не знаю, що робить! Татові то гірше, то легше. Лікар каже: операцію треба, тато не хоче... Я вже одважилась і послала Петру Петровичу лист, бо думала, що ви так-таки і оставите мене, безпомічну...
Калинович. Тепер я бачу, що справді вже дуже егоїстично оберігав свою персону, забуваючи про ваше горе, про вашу безпомічність. Простіть.
Соня (усміхаючись). Прощаю, прощаю. Порайте ж мені, що його робить?
Калинович. Може б, виписать професора?
Соня. От бачите, а мені і в голову це не прийшло.
Входе Золотницький.
Ява VI
Соня, Калинович і Золотницький.
Соня. Петро Петрович!
Золотницький. Дуже рад вас бачить!
Чоломкаються.
Соня. Спасибі, що уважили мою просьбу, я не маю слів, як дякувати вас.
Золотницький. Нема за що, дорога Софія Терентіївна! Хоча тато тоді й образив мене як старосту дикими словами, а коли чоловік при смерті, то все забувається.
Соня. Йому то легше, то гірше.
Входе лікар.
Ява VII
Соня, Золотницький, Калинович і лікар. Лікар чоломкається з Золотницьким і Калиновичем.
Золотницький. Як же здоров’я слабого?
Лікар. Здоров’я його тепер цілком залежить від операції, я вже два рази йому говорив, а він і слухать не хоче про операцію. Зараз страшенно тривожиться тим, що шахмейстера нема з вівцями, а післязавтрього збирається їхать куповать вівці... Мені нема чого тут робить, прощайте!
Соня. Я вас не одпустю! Прошу оставатись. Ми тата умовимо, і він згодиться на операцію.
Лікар. Навряд. Страшенно упертий чоловік.
Соня (до Золотницького). Може, хоч вас послухає, бо ми й справді не можемо нічого подіять.
Золотницький. Попробуєм разом всі умовлять.
Соня. Так ви зостанетесь? Прошу!
Лікар. Ради операції зостанусь. Операція — єдиний рятунок.
Соня. Спасибі. Поки лікар біля слабого, всі надіються, всім легше. (Простягає руку лікареві.) Спасибі, велике спасибі.
Лікар.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сто тисяч. Хазяїн, Іван Карпенко-Карий», після закриття браузера.
