Гео Данилович Шкурупій - Двері в день. Міс Адрієна, Гео Данилович Шкурупій

«Лише б не було сторонніх глядачів», – думав юнак, б’ючись із ведмедем, бо такі глядачі, коли кінчалася бійка, одразу нападали на переможця, щоб одбити здобич. Іноді після такої бійки було кілька жертв і вся здобич діставалася найслабшому, який ніякої участи в боротьбі не брав, бо і переможені й переможці лежали мертві од смертельних ран. Але поблизу на цей раз нікого не було, значить один із них напевне міг лишитися живий.

Бійка тривала. Захеканий юнак вже піддавався, він не з такою силою, як раніше, розмахував важкою палицею і його удари були вже далеко слабші. Ведмідь же наступав, напружуючи останні сили, і його наступ був непереможний. Ударом лап він вибив палицю з рук юнака і юнакові лишалося або вмерти, або втекти, коли пощастить. Його леопардова шкура подралася в клоччя і холи б не вона, то це було б з його тілом, але завдяки їй йому лише трохи були подряпані груди.

Мисливці ніколи не тікають. І юнак з голосним криком, що його кілька разів повторював ліс, кинувся в обійми ведмедя. Один момент – і він, схопивши роговий ніж садив його під ліву пахву ведмедеві. Ведмідь розкарячив лапи і вони вдвох упали на землю. Від такої щасливої несподіванки юнак не міг одразу очуняти. Він лежав поруч із мертвим ведмедем на землі й важко дихав, і на цей раз все-таки був переможцем він.

Поки Гай лежав на землі та захекано переводив дух, із кущів прямо на нього вискочило двоє шакалів. Шакали гавкали й голосно скавучали. Юнак швидко підвівся з землі, але шакали трохи не перекинули його знову. Вони стрибали йому на груди, бігали навколо і заливалися радісним гавканням. Очевидно, це були юнакові знайомі, бо юнак, раптом глянувши на вбитого ведмедя, поставив на нього свою праву ногу і, надхненно підвівши обличчя до зоряного, далекого неба, голосно прокричав свій бойовий клич:

– Ого!.. Ого!..

Це був крик переможця. Ліс повторив його і на мент стало дуже тихо. Звіри пізнали цей крик людини і злякано змовкли. А шакали, що перед тим весело стрибали, припали до землі й рабськи висловили свою приязнь богові лісів і полів, богові землі.

Гай поштовхав їх ногою і вони знову весело заскавучали. Це були приручені шакали, себто собаки. З усіх спроб приручити диких звірів це була найвдаліша спроба і вона належала Гаєві.

Обнюхавши ведмедя, собаки почали його рвати з сердитим гарчанням. Гай, дбаючи зберегти шкуру, відігнав їх, вийняв з рани ножа та відламок списа і почав знімати шкуру. Коли м’ясо було оголене, він вирізав шматки і дав собакам. Собаки поїли, заспокоїлись, прилягли коло юнака і почали уважно стежити за його роботою. Місяць, що підвівся понад лісом, освітлював цю приятельську групу. Собаки високо підіймали вуха і тихо гарчали, коли якийсь шум заходив до них.

Юнак у перервах від роботи докоряв їм, що вони так пізно прибігли, а вони у відповідь пригинали вуха і припадали головами до землі, ніби каючись у своєму вчинкові. Їхні одрубки хвостів ніби силкувалися щось висловити своєрідною собачою мовою, але, збентежені, що в них нічого не виходило, вони тихо жалібно скавучали.

Собаки були безхвості. У цьому й полягав увесь секрет, завдяки якому їх вдалося приручити.

Часто після полювання мисливці приносили в орду малих звірят, що з ними бавилися діти, але цих звірів ніколи не вдавалося приручити. Лише вони підростали, як в них прокидалися хижі інстинкти і вони нападали на дітей або навіть на дорослих мисливців. Тоді їх доводилося вбивати. Частіше ці звіри тікали назад у ліс до своїх братів та родичів і вже ніколи не поверталися.

Одного разу Гай натрапив на лігво шакала. Це було ще на попередній стоянці. Вовчиця люто напала на нього і він забив її. У лігві він знайшов двох цуценят, що жалібно скиглили. Гай забрав їх в орду і віддав дітям. Шакали швидко підросли й почали кусати дітей. Дорослі мисливці вже збирались їх убити, коли трапилася несподівана цікава пригода. Цуценята дуже звикли до Гая, вони завше тікали до нього від дітей, крім того, він завше годував їх.

Якось Гай своєю кам’яною сокирою стругав якусь палицю. Він не помітив, як якесь з цуценят, ховаючись од дітей, прибігло до нього і сіло коло самих ніг, розпустивши свого довгого пушистого хвоста. Гай, рубаючи дерево, ненароком одрубав хвоста шакалові. Той довго вив та жалібно скиглив, але поволі одрубок хвоста загоївся і цуценя знову жваво бігало серед дітей. З цим безхвостим цуценям сталися якісь дивні зміни. Цуценя не кусало дітей, перестало боятися мисливців і чомусь зненавиділо свого рідного братця. Хитрий хвостатий братець, маючи інстинкти своїх батьків, ховався від безхвостого і лише несподівано нападав на нього, коли безхвостий, беручи приклад у людей, нападав одверто та сміливо. Спостережливий Гай, помітивши все це, вирішив, що все полягає в хвості, і щоб помирити братів, він піймав хвостатого шакала і як той не пручався, силоміць одрубав йому хвоста. Ображений шакал десь утік і довго не показувався на очі. Але голод незабаром примусив його прибігти до Гая. Гай старанно його оглянув: хвіст загоївся цілком, і тепер він нічим не одрізнявся від свого безхвостого братця. Тоді юнак посвистів і перший безхвостий шакал прибіг негайно на заклик. Він одразу помітив свого братця, але не впізнав його. Обережно підійшовши до нього, він обнюхав його, зацікавлено спинившись на обрубкові хвоста.

Вони обидва приязно спробували помахати одрубками хвостів, після чого між ними настав мир та колишня приязнь.

З цього часу шакали стали собаками, вони призвичаїлися до людей і гралися з дітьми, не кусаючи їх. Діти ж любили собак, перестали їх бити. Собаки швидко підросли й стали дорослими. Гай вивчив їх прибігати на свист та розуміти, чого він од них хотів. Природна їхня вдача допомагала їм виконувати його бажання. Собаки разом з ним переслідували та відшукували звіра та птахів. Крім того, їхний характер дуже змінився. Вони не були боягузливі, як їхні родичі шакали, і сміливо нападали навіть на слона. Цю сміливість вони перейняли від людей і часто ставали в пригоді всій орді. Остаточно вони залишилися в орді після однієї пригоди, що трапилася з ними. Коли вони зовсім підросли, вони одного разу десь зникли, очевидно побігши на зальоти до вовчиці, але за кілька днів вони повернулися назад, нещасні й покусані. Вони довго зализували свої рани і вже не тікали нікуди.

Дорослі