Микола Васильович Білкун - Багато, багато, багато золота…, Микола Васильович Білкун

Невже Мідас пробував утекти? Звідки було Мечиславові знати, що людська (саме людська — завдяки Нуазе) цікавість Мідаса повела його на берег, до інших людей.

Слуп і Вертес залишилися на господарстві самі. Власне, господарства вже ніякого не було, а “Менхасетта” перетворилася на звичайну клуню, хоч і з незвичайним скарбом. Слуп і Вертес зосталися сторожами на цій клуні.

Гартман слова дотримав: Мечислав Живокіст став власником нерухомості і земельної ділянки, а також невеликої шосейної дороги, вздовж якої висіла табличка: “Приват”.

Тим часом Нуазе з допомогою Мідаса змонтував ще шість таких же Мідасів з тих деталей, що було замовлено колись заздалегідь. Як не плювався Нуазе, але Мечислав їх усіх без винятку іменував Мідасами, тільки кожному дав порядковий номер. Усі шість молодших Мідасових братів було запрограмовано поверхово, але елементарні команди виконували. Мечислав сподівався на те, що пізніше цю нумеровану братію буде програмувати сам Мідас. Після того випадку, описаного в газеті, Мечислав не дуже покладався на Нуазе, підозрюючи, що Нуазе хоче втекти за допомогою Мідаса.

Але хіба це заважає Нуазе твердо відчувати себе на золотій середині? Мине ще рік-два, й Нуазе повернеться до Франції заможною людиною. І не тільки тому, що в нього буде золото. Він задовольнив, як багач, усі свої примхи. Примхи і людини, і вченого. За нормальних умов це було б неможливо. Цей Живокіст хоч і хам, і нувориш, але він не стромляє свого носа в науку, Франсуа може дозволити розгулятися своїй фантазії так, як вона хоче. А крім того, Нуазе в тридцять сім років залишався дванадцятирічним авантюристом, і йому просто цікаво спостерігати, до чого докотиться його патрон далі. Бажання Живокіста й примхи Нуазе гармонійно поєднуються, от і все!

На решту начхати.

Але ступити власною ногою на борт “Ціцелії” Нуазе не вдалося.

Капітан “Ціцелії” умів мовчати. Капітан “Ціцелії” умів також не чути, що йому не потрібно було чути. Такою ж була й команда “Ціцелії”, але Мечислав поклав собі не ризикувати.

Про снотворне потурбувався Слуп. Він був мастак на такі штуки. Знав, що дати, коли дати й з чим дати, щоб ні найменшого присмаку не відчувалося, щоб людина навіть не підозрювала, що мозок її окутує хімічний ерзац-сон. Але був цей ерзац-сон значно міцніший природного сну, бо не чув Франсуа Нуазе, як Слуп і Вертес старанно впакували його в брезент і ретельно перенесли на борт “Ціцелії” з “Менхасетти”. Пакунок вийшов таким, що ніхто не запідозрив би, що там усередині запакована жива людина. Пакунок з Нуазе всередині було обережно покладено в каюті Мечислава. Золото й устаткування переносили Мідаси.

Так закінчувалася океанська епопея і починалася сухопутна. Тепер Мідаси підуть в океанські глибини не з борту напівзатопленої “Менхасетти”, а просто з приватної купальні, де господарем Мечислав Живокіст.

А поки що Мідаси під наглядом Мечислава носили золото не з океанських глибин, а з трюму “Менхасетти” до трюму “Ціцелії”. Золото ні разу не дзенькнуло, запаковане воно було як для контрабанди. Тут не пожартуєш. Мечислав спробував собі на хвилинку уявити, що б сталося, коли б екіпаж дізнався, що саме вантажилося до їхнього трюму… А втім, тут необов’язково була потрібна дуже багата фантазія. Все скінчилося б надто банально: Живокіст і його супутники, безперечно, пішли б в океан годувати рибок, а до них періодично приєднувався б хто-небудь із команди аж доти, доки команда не вирізала б сама себе до останнього. Щоб так не сталося, усе золото було дуже дбайливо насправді й дуже недбало про людське око спаковано до пластролових мішків, і Мідаси, як тубільці-вантажники, ланцюжком один за одним носили тюки, яким не було ціни, до трюмів. Невдовзі стало ясно: всього золота однаково не перенесеш — ватерлінія “Ціцелії” сховалася у воді, й капітан “Ціцелії” почав підозріло поглядати на Мечислава.

Щастя, що люди на “Ціцелії” були страшенні ледарі. Ніхто з них не поцікавився, що запаковано в цих тюках, що вантажать до трюмів судна.

…Колись, ще хлопчиськом, Мечислав прочитав, що тонну золота можна заховати до валізи середнього розміру. Тоді він не повірив цьому. Тонна для нього була й залишалася чимось таким, що його потрібно везти на автомобілі, а тут раптом валіза, та ще й середнього розміру…

Тепер Мечислав мав змогу переконатися, що тонну золота не так уже й важко заховати в чемодан. Інше питання — як той чемодан підняти й нести. Щоб не було такої шаленої розбіжності між об’ємом тюка і його вагою, Мечислав наказав робити додатковий “камуфляж” з пластрола.

Але коли ватерлінія маленької “Ціцелії” почала зникати під водою, Мечислав зрозумів, що за один рейс усього золота не забереш, і залишив на борту “Менхасетти” Вертеса й Слупа за сторожів.

Так Слуп і Вертес залишилися на господарстві самі.

Вони обходили “Менхасетту” каюту за каютою, трюм за трюмом, нишпорили в усіх закутках так, ніби й справді побоювалися, що їм доведеться мати справу із злодіями. Кожен у душі переконував сам себе, що його не тільки приставили стерегти золото, але й стежити за іншим. Мечислав знав їхню вдачу й мав певність, що вони допильнують його золото краще, ніж бригада найдосвідченіших детективів із Скотланд-Ярда. Перед тим як зійти на борт “Ціцелії”, він щедро заплатив обом за вірну службу, і кишені їхні розпирало від золота. Шкода тільки, що тут, на напівзатонулій “Менхасетті”, не було перед ким похизуватися ні золотом, ні тою надзвичайною місією, яку їм доручили виконувати.

Любов до театральності кожного разу мало не губила Данила Слупа, але це була ніжна, незрадлива і полум’яна любов. Данило Слуп віддав би зараз половину свого власного золота, щоб мати бодай одного глядача, крім Вертеса. Вертес глядачем вважатися не міг, він сам ходив у дійових особах. А от коли б Данила Слупа зараз міг бачити хто-небудь із завсідників бару “Метелик”, цікаво, як би в нього вирячилися б очі? І що б він взагалі сказав? Але, щоб перервати солодку,