Володимир Миколайович Шитик - Остання орбіта

цивілізації… Він цьому присвятив своє життя. Невже надія так і залишиться надією, невже це зробить не він, невже відкрити населені планети призначено комусь іншому? Кривдно. Але ж він і так багато зробив, що ж йому ще не вистачає? Зустрічі? Але не можна ж, щоб все діставалося одному. Йому годі нарікати на долю. А та зустріч на Марсі? Пам’ятник, який він побачив, — це ж свідчення Розуму, чужого, неземного, проте близького людині. Як він не подумав про це раніше? Можливо, він стояв біля витоків зустрічі з тими, хто залишив свої незрозумілі сліди не тільки на Марсі, а й на Землі?

Думки йшли далі. Він бачив чудову планету, залиту яскравим сонячним світлом, прекрасні міста з широкими вулицями, повними машин, і багатоповерховими будинками, великі зелені ліси, населені різними звірями, птахами. А над усім цим панувала людина — схожа і не схожа на земну: сильна, вольова, розумна. Вона підпорядковувала собі сили природи, вона проникла в космос. Її посланці залишили по собі макет Галактики на Марсі, Баальбекську веранду на Землі…

Ні, в такому стані Бурмаков заснути не міг. Він встав, поправив ковдру на Вітіному ліжку і ввімкнув телескоп.

У телескопі попелястим сяйвом світилася сіра маса Плутона. І Бурмаков раптом відчув, що йому хочеться повірити в жарт Віті й Павла.

6

«Набат» ліг у дрейф на орбіті штучного супутника Плутона. Позаду залишилися мільярди кілометрів, важкі випробування, перевантаження, пов’язані з розгоном і гальмуванням корабля. Перед вирішальним штурмом планети екіпаж отримав невеликий перепочинок. Стомлені довгою дорогою, люди насолоджувалися невагомістю, на якийсь час забувши, що вони знаходяться майже біля мети своєї багатомісячної подорожі.

Першу вахту поблизу Плутона Бурмаков узяв собі. Ні Павло, ні Вітя не протестували. Космос за цей час втратив для них новизну і незвичність, і те, що поряд чужа і загадкова планета, раптом стало само собою зрозумілим і таким, що не викликає гострого інтересу. Вони не припадали до окуляра телескопа, до ілюмінаторів, не обмінювалися думками і припущеннями, як це було поблизу Марса. Вони підкорилися рішенню командира і спокійно пішли спати.

Дивною була ця планета. Шість її радіусів відокремлювали поки людей від неї, але здавалося, що вона вже тримає їх біля себе невидимими і міцними узами. Час від часу «Набат» здригався, на якусь частку секунди напружувався, немов роздумуючи, продовжити свій біг чи повернути до похмурої чорної поверхні кулі, що закрила собою половину неба, потім знову мчав далі.

Щось схоже було, коли пролітали Юпітер. Там теж повсякчас відчувалося могутнє тяжіння вируючого гіганта. Але там воно було постійним. А тут?..

Бурмаков пригадав, як плавно і легко кружляв корабель навколо Марса, і зітхнув. Які не схожі вони — Марс і Плутон. Один — світлий, сонячний, веселковий, такий, що здавався зараз навіть рідним. Другий — похмурий, чомусь розсерджений, і тому незрозумілий, тривожний.

А висаджуватися доведеться. Просто неможливо не побувати на Плутоні, знаючи про його таємницю. І, крім того, без достатніх запасів пального для зворотного шляху не досить, мабуть, і життя, хіба що Вітя при сприятливому результаті повернеться старезним дідом. Ні, про це і думати годі. Він, Бурмаков, зобов’язаний знайти дорогу назад, виправдати перед людьми, своєю країною ті надії, які покладалися на їх експедицію.

Досадуючи на себе за цю хвилину слабкості і сумнівів, Бурмаков дістався до крісла перед головним пультом, пристебнувся міцніше, ковзнув поглядом по приладах. Різноколірні вогники-сигналізатори світилися заспокійливо. На них не вплинули ні відстань, виміряна траєкторією в сотню астрономічних одиниць, ані час.

Вони також упевнено повідомляли про курс, температуру, рівні радіації і про багато іншого, що визначало становище і умови людей в космічному просторі. Математична впевненість розумних приладів завжди немов додавала спокою самому Бурмакову.

На екрані — над пультом — маленький кораблик описував дугу над ледь жевріючою півсферою. Він не змінив свого напряму і тоді, коли Бурмаков раптом відчув, що багатошаровий могутній корпус «Набата» знову на мить напружився. Степан Васильович встиг відзначити, що стрілка, яка показувала висоту щодо Плутона, здригнулася і потім знову завмерла.

Навколо планети було звичайне космічне середовище, практично порожнє. На шляху корабля в цей час прилади не відзначали ніяких перешкод. То чому виникала ця незвичайність в поведінці «Набата»?

Бурмаков довго роздивлявся в телескоп поверхню планети. Але навіть дуже збільшені деталі її губилися у вічних сутінках, що панували навколо. Сонячне світло приходило сюди ослаблене величезним мертвим простором.

То що ж все-таки впливало на хід корабля? Степан Васильович увімкнув потужний локатор. Його промені, відбившись від Плутона, розсипалися по зеленкуватому екрану незліченними мерехтливими іскорками, так і не пояснивши нічого Бурмакову.

Тим часом рахункові машини почали видавати перші результати дослідження планети і її середовища. Знімки в інфрачервоному світлі розповіли про великі скелясті масиви, що займали дві третини площі. Аналізатори не виявили магнітного поля, а отже, і поясів радіації навколо планети. Лише біля поверхні Плутона сигнали радіозондів зустрічали якусь перешкоду і поверталися невпізнанно спотвореними.

Чи не в цьому крилася причина невдач локаторної розвідки? Бурмаков почав порівнювати дані, отримані двома аналізаторами, і несподівано спіймав себе на тому, що не пам’ятає, показання яких приладів він узяв. Щось наполегливо відводило думку вбік, турбувало, ніби було втрачено дещо важливе. Бурмаков потер чоло і здригнувся разом з кораблем. Ідея, ще невизначена, але вже існуюча, все більш владно захоплювала його. Примружившись, він секунду дивився на нерухому стрілку висотоміра і рішуче натиснув кнопку рахункової машини, що контролювала курс корабля. На блакитній стрічці, що виповзла, графік шляху нагадував частокіл, в який через певні проміжки хтось вбив вищі палі.

Бурмаков склав завдання запасній обчислювальній машині, а сам узяв чистий аркуш паперу і став креслити на ньому дві півкулі,