Олександр Романович Бєляєв - Зірка КЕЦ

солодким запахом липи. В небі за поїздом біг молодик. Ліс змінився озером, озеро — пагорками з розкиданими на них будинками та садками. Далі — ниви, запах гречки. Скільки різноманітних вражень, скільки «руху» для «ока, вуха, носа, — висловлюючись мовою Тюріна. А тут — ні вітру, ні дощів, ні змін погоди, ні дня, ні ночі, ні літа, ні зими. Вічна одноманітність неба, незмінний клімат у ракеті… Ні, хоч як цікаво побувати в небі, на Місяці, на планетах, але це «небесне життя» я не проміняю на земне…

Мої думки полинули в Ленінград, на Середній проспект. Сірий триповерховий будинок. Широкий вестибюль з підлогою із кам’яних плит, широкі сходи. Плакати на стінах. Веселі молоді голоси студентів. Жіночий сміх. Юрби молоді на сходах і в коридорах. Моя невеличка лабораторія фізіології рослин. Столи, заставлені скляним посудом. Мої молоді помічники, студенти-практиканти. Їх радісні, веселі обличчя. Радісні від молодості і від того, що вони опановують науку і незабаром віллються в армію наукових працівників, які будують нове прекрасне життя… І проміняти все це на страшне синясте Сонце, на вічно траурний небозвід… Ніколи! При першій нагоді я повернуся на Землю.

— …Полювання на астероїдів — найзахоплюючий вид полювання, — почув я басок геолога Соколовського.

Я люблю слухати його. Він говорить якось просто, по-домашньому, «земному», ніби розмовляє в своєму кабінеті десь на Сьомій лінії Василівського острова. Я мимоволі починаю прислухатися до цього голосу, що нагадує муркотіння кота. На Соколовського, очевидно, обстановка ніяк не впливає. Він добродушно сміється.

— Підлітаючи до пояса астероїдів, треба бути напоготові. Інакше і оком не змигнеш, як який-небудь уламок завбільшки з московський Будинок Рад, а то й більше, вдариться об ракету і — тільки тебе й бачили! — добродушний сміх. — Летіти треба по дотичній, поступово наближаючись до напряму астероїдів. Цікава картина! Ви підлітаєте до пояса астероїдів. Краєвид змінюється. Подивіться на небо. По суті кажучи, його не можна назвати зовсім чорним. Фон чорний, але на ньому суцільний зоряний розсип. І ось, на цьому блискучому розсипі ви помічаєте темні смуги. То пролітають неосвітлені сонцем астероїди. Деякі залишають на небі яскраві, як срібло, сліди. Інші смуги світять червонястим або мідним світлом. Небо стає смугастим. В міру того, як ракета повертає в бік руху астероїдів, набирає швидкості і летить уже майже врівень з астероїдами, вони не здаються вже смугастими. Ви потрапляєте в незвичайний світ і летите серед численних «місяців» різних розмірів. Всі вони летять в одному напрямі і ще випереджають ракету, — значить, ракета не зрівнялася з їх швидкістю.

Коли який-небудь «місяць» пролітає близько від ракети, ви бачите, що він зовсім не круглий. «Місяці» мають різноманітні і неправильні обриси. Один астероїд скидається на Хеопсову піраміду, другий наближається до форми кулі, третій схожий на необтесаний куб, більшість — просто на безформні уламки скель. Деякі летять групами, інші, під впливом взаємного притягання, злилися у «виноградне гроно»… Поверхня то матова, то блискуча, як гірський кришталь.

«Місяці» справа, «місяці» зліва, вгорі, внизу. Коли ракета стишує літ, здається, ніби «місяці» починають швидко мчати вперед, коли ракета набирає швидкості — «місяці» починають летіти повільніше. Ракета випереджає, — «місяці» відстають.

Небезпечно летіти повільніше від астероїдів. Вони можуть наздогнати і розбити ракету. Ніякої небезпеки немає летіти в одному з ними напрямі і з однаковою швидкістю. Але тоді бачиш тільки ті астероїди, які летять на недалекій відстані від ракети. І здається, ніби і ракета, і астероїди спинились. Нерухомо стоїть ракета, нерухомо стоять «місяць» зліва, «місяць» справа, «місяць» зверху, ззаду. Тільки зоряне склепіння поволі плине, бо і астероїди, і ракета все-таки летять, — змінюють своє положення на небі.

Наш капітан волів летіти трохи швидше від астероїдів. Так можна бути певним, що на тебе не налетить небесна брила ззаду, а разом з тим ти пливеш в рої «місяців» — вивчаєш їх розміри, щоб вибрати «шматочок» собі під силу, — Соколовський знову розсміявся. — Ми, як гоголівський чорт, збиралися вкрасти з неба місяць. Тільки маленький. У нас ще не вистачало сил зірвати великий астероїд з його орбіти і прибуксирувати до Зірки Кец. Ми рискували б витратити все пальне і опинитися полонениками астероїда, який захопив би нас за собою. Спочатку ми вибирали найменші астероїди. Потрібно було велике вміння і спритність, щоб наблизитися до нього без поштовху, щоб узяти його «на абордаж». Капітан так скеровував ракету, що вона, летячи з однаковою швидкістю, чимраз ближче підходила до астероїда. Потім бокові вибухи припинялись. Ми пускали в хід електромагніт, — адже майже всі астероїди, крім кристалічних, складаються переважно з заліза. Нарешті, коли відстань ставала зовсім малою, ми виключали і електромагніт, залишаючи все інше на силу притягання. Через деякий час ми відчували ледве помітний поштовх і летіли вже впритул з нашим супутником. Спершу, правда, причалювання не завжди проходило добре. Іноді ми досить сильно стикалися з астероїдом. Він — для нас непомітно — відхилявся від своєї орбіти, зате ракета, як легша, відлітала вбік, і доводилось знову маневрувати. Потім ми навчились «причалювати» дуже добре. Залишалось тільки прикріпити астероїд до ракети. Але це було не так просто, як ви думаєте. Ми пробували прив’язувати астероїди запасними ланцюгами, пробували тримати електромагнітом. Згодом навчилися навіть припаювати метеори до оболонки ракети, — добре, що сонячної енергії у нас було досить, а апарати «геліоавтогенного» зварювання ми завжди брали з собою.

— Але ж для цього треба було виходити з ракети? — сказав я.

— Звичайно. Ми і виходили. Навіть подорожували по астероїдах. Пам’ятаю один випадок, — продовжував Соколовський, сміючись. — Ми підлетіли до великого астероїда, що мав вигляд погано обтесаної кам’яної бомби досить сплюснутої форми. Обережно чіпляючись за виступи, я зробив «навколосвітню» подорож. І що ж ви думаєте? На сплюснутих «полюсах» я міг підвестися і стояти на ногах «догори головою». На опуклому ж «екваторі» центр ваги переміщався вже настільки, що мені доводилось перевертатися на голову — догори ногами. Так я й ішов — чіпляючись руками.

— Ця планетка, очевидно, оберталась, і змінювався не центр ваги, а відносна вага, — поправив Тюрін. — Біля поверхні полюсів обертання вага мала незначну величину і нормальний напрям до центра. Але чим далі від полюса, тим вага була менша. Отже, людина, яка йшла від полюса до екватора,