Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

обтяжує тобі його! Якщо тепер зчиниться бодай найменший скандал із дітьми, довго ж тобі доведеться ждати звання радника комерції! Усюди мусиш пильнувати ладу сам, сам-один! Навіть цноту чужих жінок доводиться стерегти самому.

— Я хотів би тобі, любий Максе, зняти полуду з очей, поки не пізно!

Полковий лікар не любив цієї приказки, він не любив вислуховувати правду будь-що-будь. Гай-гай, він знав свою дружину так само добре, як пан Кнопфмахер свою дочку! Та він кохав її — що тут удієш! Він її кохав. У Ольмюці в неї був окружний комісар Гердал, у Граці — окружний суддя Ледерер. Полковий лікар дякував Богові й своїй дружині вже й тоді, коли це не були його колеги. Якби ж хоч можна було залишити армію! Тут тобі повсякчас загрожує смертельна небезпека. Скільки вже разів він збирався запропонувати тестеві… Він налагодився й цього разу.

— Я знаю, — сказав він, — що Єва тут у небезпеці. Завжди в небезпеці. Вже багато років. На жаль, вона легковажна. Межі вона не переступає… — Він замовк і за мить із притиском повторив: — Не переступає! — Він убивав цими словами усі власні сумніви, що вже роками не давали йому спокою. Він випалював свою непевність, повертав собі віру в те, що дружина його не зраджує. — Ні в якому разі! — сказав він ще раз уголос. Він переконав себе остаточно: — Єва порядна людина, хай там що!

— Авжеж! — потвердив тесть.

— Але такого життя, — вів далі лікар, — ми обоє довго не витримаємо. Як тобі відомо, мене зовсім не задовольняє цей фах. Якби не ця служба — чого б я не досягнув уже тепер! Я посідав би визначне місце у світі, і Євине марнолюбство було б задоволене. Бо, на жаль, вона марнолюбна!

— Це в неї від мене, — сказав пан Кнопфмахер не без утіхи.

— Вона невдоволена, — провадив полковий лікар, поки його тесть наливав нову чарку. — Вона невдоволена й шукає розваги. Я не можу їй за це дорікати…

— Ти мусиш сам її розважати! — перебив тесть.

— Я… — доктор Демант затнувся, хвильку помовчав і потягся поглядом до горілки.

— Та випий-бо вже нарешті! — підбадьорливо сказав пан Кнопфмахер.

І він підвівся, узяв чарку й налив повну; халат на ньому розхристався, виглянули волохаті груди й веселе черевце, таке саме рожеве, як і його щоки. Він підніс повну чарку до самих губів зятеві. Макс Демант нарешті випив.

— Є ще дещо… власне, воно й змушує мене кинути армію. Коли я прибув у полк, з очима в мене, можна сказати, було все гаразд. А тепер що рік, то стає гірше. Я тепер… тепер я не можу… Я тепер просто нічогісінько гаразд не бачу. Властиво, я мушу подати рапорт і вийти у відставку.

— Так? — спитав Кнопфмахер.

— А з чого…

— З чого жити? — Тесть закинув ногу на ногу, його враз пробрав холод, він закутався в халат і притримував руками коміра. — Так, — сказав він, — ти гадаєш, що я все це на собі витягну? Відколи ви одружені, мої видатки на вас складають триста крон у місяць — я випадково це запам’ятав… Та вже знаю, знаю! Єві багато треба. І якщо ви почнете нове життя, вона потребуватиме не менше. Та й ти теж, мій сину! — Він злагіднів. — Еге ж, мій любий, любий Максе! Тепер мені ведеться не так добре, як колись!

Макс мовчав, Пан Кнопфмахер відчув, що відбив атаку, й знов розхристав халат. Він випив ще чарку. Голова його вміла не туманіти. Він себе знав. Ці телепні! А все ж таки оцей зять кращий проти того, другого, Германа, чоловіка Елізабет… Шість сотень крон у місяць коштували йому дочки. Він знав це достеменно. Якщо раптом полковий лікар колись осліпне… Пан Кнопфмахер поглянув на блискучі зятеві окуляри. Нехай пильнує дружину! Це й для підсліпуватого не штука!

— Котра зараз година? — спитав він дуже миролюбно й дуже безневинно.

— Хутко сьома! — сказав доктор.

— Піду одягнуся, — вирішив тесть.

Він підвівся, кивнув зятеві головою і з гідністю, поволі виплив у двері.

Полковий лікар лишився сам. Після інтимної самотності на цвинтарі самотність у власній оселі здавалася йому колосальною, нестерпною, майже ворожою. Уперше в своєму житті він сам налив собі горілки. Скидалося на те, що й п’є він уперше в житті. «Дати лад, — думав він, — треба дати лад». Він надумав поговорити з дружиною. Вийшов у коридор.

— Де моя дружина?

— У спальні, — відповів служник.

«Постукати?» — спитав сам себе доктор. «Ні!» — наказало йому залізне серце. Він натиснув на клямку, двері відчинилися. Його дружина в блакитних штанцях стояла перед дзеркалом з великою трояндово-рожевою пухівкою в руці.

— Ах! — скрикнула вона і приклала другу руку до грудей.

Полковий лікар не рушив від дверей.

— Це ти? — сказала дружина.

Вона вимовила це, наче позіхнула.

— Це я! — твердо відповів полковий лікар.

Йому здалося, ніби це сказав хтось інший. Окулярів він не скинув, але промовляв у туман.

— Твій батько, — почав він, — сказав мені, що тут був лейтенант Тротта!

Дружина обернулася. Вона стояла в блакитних штанцях, тримаючи в правій руці пухівку, мов зброю, спрямовану проти чоловіка, і сказала щебетливо:

— Твій приятель Тротта був тут! Тато приїхав! Ти вже його бачив?

— Саме тому… — сказав полковий лікар і враз зрозумів, що він програв цю гру.

З хвилину він мовчав.

— Чому ти не стукаєш? — спитала вона.