Тарас Завітайло - Діти Праліса

— Щось не те, не виходить, — проговорила вона не розкриваючи очей.

— Святий Петре! — почула раптом дівчина знайомий голос. — Цур мене! Свириде, Пташка!!!

Мавка розплющила очі і з несподіванки аж зойкнула. Вона стояла біля хати Явтуха і Свирида у Дніпровому, а самі діди, роззявивши роти від подиву, не зводили очей з неї.

— Рідненькі мої! — гукнула, сплеснувши в долоні, Пташка і кинулася обіймати дідів. — Вийшло! Вийшло! А де ж інші?!.

У старих козаків так і відібрало мову, вони дивилися на Пташку, як на якусь мару.

— Це я, Пташка, невже не впізнаєте? Де всі наші?

— Е-е-е-е, — мовив нарешті Явтух, — жінки… з дітьми… на Дніпрі…

— Івась в Очеретянці, — видавив з себе Свирид, — а Степан у млині… А ти…

На крик із куреня вискочив Вітряк. Він встиг зробити лише кілька кроків від порогу, бо, побачивши Пташку, так і закляк на місці, вирячивши на неї і без того великі очі.

— Пташко! У-у-у-у! Та ти ж… — Вітряк запнувся.

— Мавка! — крикнула Пташка і, підстрибуючи, забігала навколо дідів. — Мавка, мавка, мавка! Тобі вітання від Бороди!

— Дякую! — якось дивно белькнув Вітряк, а Пташка враз зупинилася: божевільна думка майнула в її голові.

— Дай мені руку, Вітряку! Дай руку, я хочу спробувати!

Домовик підійшов, простягнув руку, і дівчина міцно стисла її.

— Бувайте, любі мої! Ще побачимося! — крикнула вона дідам, які все ще не могли отямитися від побаченого, і заплющила очі…

Цього разу Пташка відчула щось схоже на легенький поштовх, який пішов від землі, а вже за мить вона знову вловила запах сіна у хаті Бороди і відкрила очі.

Лісовик сидів на одній з подушок, намагаючись розкурити свою «турецьку люльку», і від побаченого аж зайшовся кашлем: поряд з мавкою стояв Вітряк і лише тупо кліпав очима.

— Здоров, Бородо! — не своїм голосом пробелькотів домовик і від несподіванки гепнувся на долівку.

— Кхе-кхе! — давився кашлем лісовик. — Здоров — кхе-кхе! — брате! Пташко — кхе-кхе! — ну, перенести когось могла і Берізка, закликати… Але щоб разом!

Вітряк смикнув себе за вухо.

— Бородо, це ти? У! Я що, марю?.. Чи з глузду з’їхав?..

Лісовик підвівся, Вітряк теж схопився на ноги.

— Ні, друже, не мариш і при своєму глузді! — відповів Борода й обняв домовика. — Ходімо надвір! Ото всі здивуються!

— Хто це — «всі»? — запитав Вітряк, намагаючись опанувати себе.

— Ходімо, побачиш, — сказав Борода і вийшов надвір, Пташка й Вітряк пішли за ним.

Коли Вітряк постав на порозі верболозу лісовика, «всі» мимоволі ахнули.

— Ходімо до Липня, — лукаво підморгнув присутнім лісовик, — я знаю, що він завжди приховує від Одарки кілька бочок пива!

Троє вершників щойно звернули з київського шляху і стишили шалений галоп своїх коней. Абсолютно ніякої дороги далі не було, лише густі зарості терену і глоду. Ніч була тиха і місячна. Вершники все далі заглиблювалися в дикі хащі, що обступили їх зусібіч.

Попереду їхав Дідюн, слідом — Карпо і Мусій. До сідла чаклуна було прив’язане чимале ягня, а до сідел інших — прикріплено заступи.

— Чи немає шляху іншого, — незадоволено бурчав Карпо, — сорочку і штани на ганчірки порвемо об цей клятий терен!

— Є, — не обертаючись відповів чаклун, — але мені та дорога заказана.

Просуватися ставало дедалі важче, здавалося, що колючі гілки терену наче зумисне загороджували дорогу, чіплялися за одяг і дряпали боки коней, немов попереджали: «Стій, подорожній! На загибель ідеш!»

Невідомо яким чином чаклун орієнтувався в цих хащах. Мусій і Карпо втратили відчуття часу, та ще й попереду, десь вдалині, щось гарчало і вило, наводячи непереборний жах на чоловіків, і піт рясно стікав по їхніх обличчях, хоча ніч була доволі прохолодною.

І ось раптом зарості терену закінчився і вершники виїхали на галявину. Дідюн підняв руку і зупинився. Попереду, кроків за сто від них, здіймалася стіна густого, білого туману, і не було їй ні кінця ні краю. І саме звідтіля долинало несамовите гарчання й завивання.

Карпо з Мусієм відчули, як волосся на голові стає дибки. Вони вже ладні були кинути все, забути про омріяне багатство і забратися звідси під три чорти вибриком, аби тільки не підходити ближче до тієї неприродно непроглядної завіси, але біда в тому, що ще більше за туман вони боялися чаклуна!

— Слухайте мене уважно, — глухо пробасив Дідюн, — як рукою махну, одразу