Гаррі Гаррісон - Оповідання

чимось старозавітним, але, промовляючи ці слова, ви, сподіваюся, пробачите мою поблажливу усмішку?

Мені минуло вісімнадцять, і майже все моє дитинство лишилося позаду. Але Батько — природжений актор, і звуки його голосу заворожують мене, і я заслуховуюся його розповідями. Хоча ми й виграли Війну, але втрати понесли неймовірні, і світ навколо повний звірств і жорстокості. Я дбайливо зберігаю світ мого дитинства.

— Розкажи нам про останній бій, — звичайно просять діти, і ось історія, яку вони зазвичай отримують у відповідь. Хоча ми прекрасно знаємо, що все давним-давно скінчено, ми щоразу лякаємося, а кожен знає, що потруситися від страху перед сном тільки корисно.

Батько наливає собі пива, неквапно відхлебтує його, потім змахує рукою піну з вусів. Це служить сигналом.

— Війна — лайно, запам'ятайте, хлопці, — починає він, і двоє підлітків дружно хихикають: якби вони вимовили це слово, на них чекав би добрий прочухан. — Війна — лайно і завжди була ним, це ви раз і назавжди запам'ятайте, для того й кажу. Ми виграли останній бій, але багато чудових хлопців полягло за цю перемогу, і тепер, коли все позаду, я хочу, щоб ви пам'ятали це. Вони вмирали, щоб ви могли зараз жити. І щоб ніколи не знали, що таке Війна.

Насамперед викиньте з голови думку, начебто у Війні є щось шляхетне і прекрасне. Немає цього. Це міф, що давно вмер і, можливо, походить відтоді, коли Війну вели врукопашну на порозі печери і людина захищала свій будинок від чужоземців. Ці часи давно пішли, і що було прекрасно для індивідуума, може обернутися смертю для цивілізованого суспільства. Смертю, розумієте?

Батько обводив слухачів своїми великими сірими очима, а ми сиділи потупившись. Ми чомусь відчували провину, хоча й народилися після Війни.

— Ми виграли Війну, але перемога не варта була б нічого, якби ми не зробили висновки з її уроку. Супротивник міг раніше за нас винайти Абсолютну Зброю, і ми були б стерті з лиця Землі, не забувайте про це. Історична випадковість урятувала нашу культуру і принесла ворогам загибель. І якщо удача навчила нас чогось, то це людяності. Ми не боги і зовсім недосконалі — і ми повинні заборонити Війну, поклавши раз і назавжди край людській ворожнечі. Я був там, я вбивав, і я знаю, що кажу.

Потім наставав момент, до якого ми були готові і якого чекали затамувавши подих.

— Ось вона, — проголошував Батько, піднімаючись на весь зріст, і вказував на стіну. — Ось вона, зброя, що б'є з відстані, наша Абсолютна Зброя.

Батько потрясав луком над головою, і його фігура, освітлена багаттям, здавалася істинно трагічною. Навіть загорнені в шкури малята переставали давити бліх і, роззявивши рота, дивилися на Батька.

— Людина з палицею, чи кам'яним ножем, чи списом не встоїть проти лука. Ми виграли Війну і тепер повинні використовувати цю Зброю тільки в мирних цілях — полювати на лосів і мамонтів. От наше майбутнє.

Посміхаючись, він обережно повісив лука на гачок.

— Тепер Війна здається чимось неймовірним. Наступила ера вічного миру.

«СУЗІР'Я» грудень, 2004 р.

Якщо

— Ми прибули, ми точні. Всі розрахунки правильні. Ось воно, це місце, під нами.

— Ти нікчема, — сказала 17-а своїй колежанці, яка відрізнялася від неї тільки номером. — Місце справді те. Але ми помилилися на дев'ять років.

Поглянь на прилади.

— Я нікчема. Я можу звільнити вас від тягаря своєї марної присутності. — 35-а дістала з піхов ніж і спробувала лезо, надзвичайно гостре. Вона приставила ніж до білої смужки, що оперізує її шию, і приготувалася перекраяти собі горло.

— Не зараз, — прошипіла 17-а. — У нас і без того брак робочих рук, а твій труп навряд чи стане в пригоді експедиції. Негайно перемкни нас на потрібний час. Ти забула, що треба економити енергію?

— Все буде, як ви накажете, — сказала 35-а, зісковзнувши до пульта управління.

44-а не втручалася в розмову — вона не спускала фасеткових очей з пульта, підкручуючи своїми пласкими пальцями різні ручки у відповідь на показання численних стрілок.

— Ось так, — вимовила 17-а, радісно потираючи руки. — Точний час і точне місце. Ми приземляємося і вирішуємо нашу долю. Віддамо ж хвалу Всевишньому, який тримає в руках усі долі.

— Хвала Всевишньому, — пробурмотіли її колеги, не спускаючи очей з важелів.

Просто з блакитного неба на землю спускалася сферична ракета. Ракета, якщо не враховувати широкого прямокутного люка, розташованого знизу, нічим не відрізнялася від кулі й була зроблена з якогось зеленого металу, можливо, анодованого алюмінію, хоча й здавалася твердішою. Чому ракета рухається і як гальмує, з її зовнішнього вигляду було незрозуміло. Все повільніше і повільніше ракета опускалася нижче, доки не сховалася за горбами на північному березі озера Джексода, над лісом корабельних сосен. Навколо розкинулися поля, де паслися корови, анітрохи не стривожені її появою. Людей видно не було. Горби прорізала заросла лісова стежина, яка тягнулася від озера до лісу і далі — до шосе.

Від озера по схилу горба йшов хлопчик. Одягнений у звичайний одяг, він тримав в одній руці портфель, а в іншій — саморобну дротяну клітку. В клітці сиділа крихітна ящірка, яка притиснулася до дроту і крутила очима, вишукуючи можливу небезпеку. Голосно насвистуючи, хлопчик крокував стежкою, заглиблюючись у тінь соснового лісу.

— Хлопчик, — почув він різкий тремтячий голос. — Ти чуєш мене, хлопчик?

— Звичайно, — відповів хлопчик, зупиняючись і озираючись у пошуках невидимого співрозмовника. — Де ти?

— Я біля тебе, але я невидима. Я фея з казки...

Хлопчик висунув язик, глузливо свиснув.

— Я не вірю в невидимок