Пол Гелліко - Томасина

вбранні. Вона спиралася на руку Х’юї Стерлінга, що не міг змарнувати блискучу нагоду стати одним з центральних персонажів цього неперевершеного дійства. «Чи раз, чи два — одна біда», — думав Х’юї, а в тому, що за витівки відповідати доведеться, він навіть не сумнівався.

Пропадати, так з музикою, і Х’юї поцупив удома зі скрині просяклий нафталіном парадний костюм, що дожидав початку Ігор[14] чи приїзду якогось цабе королівської крові, та й одягнув його на похорон. Куцу курточку з чорного оксамиту прикрашали срібні гудзики з фамільним гербом Стерлінгів і повітряним, майже невагомим жабо, а рукави були обшиті справжнім малинським мереживом. На поясі в Х’юї гойдався довгий шотландський кинджал, на плечі висів споран, цупку кучеряву чуприну вінчав збитий набакир шотландський берет з помпоном, а в руках він тримав важкий молитовник у солідній оправі. Не кожен день побачиш таких гарних хлопців, які так гарно вписуються в поховальну процесію.

Мері-Pya була замотана в найкращу чорну вовняну шаль місіс Мак-Кензі. Шаль була довга, і тому її довелося спочатку намотати дівчинці на плечі, а потім на талію, й це надавало Мері-Pya своєрідного східного шарму. Пройшовшись по кімнатах дорослих, Х’юї знайшов фіолетову вуаль, що належала мамі, а може, й бабусі. Такі вуалі були в моді у двадцятих роках, їх надягали, коли їздили в автомобілях без даху. Тепер вуаль пишалася на голові у Мері-Pya, і крізь неї, як сонце з-за хмари в похмуру погоду, ясніли золотаво-руді пасма дівчинки. Видовище не стільки скорботне, скільки колоритне.

І замикала жалобну ходу масовка з однокашників Стерлінга та купки заїжджих дітлахів, які прийшли сюди хто на запрошення, а хто й сам, приваблений чутками про майбутню подію. Кожен учасник процесії надяг на себе те, що, на його або її переконання слід надягати, коли йдеш на похорон найкращої у місті кішки. І розкішна хода посувалася містечковими вулицями, помалу обростаючи новими жалобниками, що залюбки вливалися у натовп проводжаючих. Поки дійшли до міської околиці, в ній було добрих двадцять чоловік. Покинувши місто, хода взяла курс на прогалину в глені, нараяну Джорді Мак-Наббом.

Місто сприйняло цей маскарад напрочуд спокійно, а причини самої події городяни пояснювали так: часи міняються, і сучасна молодь не йде батьківськими стежками, а шукає щось своє. Крім того, додавали вони, літо, спека, в Інвераноху повно відпочивальників, от і бісяться з жиру, не знаючи, до якої гілляки вчепитися. Один підсліпуватий старий джентльмен на узбіччі, коли хода проходила повз нього, зняв з голови старомодний капелюшок з пласким верхом і загнутими крисами, кілька чоловік поблажливо всміхнулися — оце й уся реакція на видатну подію.

Словом, для випадкових свідків це була лишень невинна дитяча примха, для учасників дійства — гарна післяобідня розвага, і лиш одна людина не сприймала похорон ані як примху, ані як розвагу. Вона йшла, спершись на руку прекрасно-вишуканого Х’юї Стерлінга, і проводжала на цвинтар тлінні рештки свого невинного дитинства. Звали людину Мері-Pya Мак-Дьюї, а у коробці, на вересковій застилці та під картатою шотландкою, була не просто кішка — там було її друге «я», і оте друге «я» навіки покидало свою власницю.

Місце для поховання вибрав Джорді Мак-Набб. Він зауважив цю прогалину, коли ще бігав до Рудої Відьми з кульгавою жабкою, і Х’юї Стерлінг схвалив його вибір. Самого Джорді близькість Глен-Ардаратської дивакуватої ткалі, отієї Безумної Лорі, геть не лякала (бо він уже бачив її), а іншим учасникам ходи приємно лоскотала нерви сама думка про неї.

І малий скаут-вовчик повів процесію до чарівного кола в гущавині лісу, до тієї галявини, котра була оточена буками та ясенами і над якою старшував кремезний, старезний лісовий господар — старий дуб, у затінку якого знаходив притулок легендарний розбійник Роб-Рой. Ховаючись од королівських посіпак, він загортався в невидимий плащ, і не одну літню ніч він провів під цим дубом.

Від головної стежки Глену до галявини було ярдів тридцять. Неподалік холодним акомпанементом тужному голосінню волинки жебонів струмок. На галявину, неначе світло театрального прожектора, падав сніп призахідного сонця, освітлюючи різноколірне збіговисько дітей.

Сонце грало на срібних ґудзиках куртки Х’юї Стерлінга, на срібному ланцюжку його спорана, і відбиті ними сонячні зайчики доскочили аж до очей Безумної Лорі, котра блукала за чверть милі звідси — шукала в лісовій гущавині гриби та всякі трави. Вона була в самотканій спідниці, у шалі з зеленої вовни, руді коси підв’язане зеленою стрічкою. У неї на руці висів легенький кошик з ножичком і лопаткою.

Напружуючи слух та зір, Лорі насторожено, як сполохане оленя, спостерігала за чужинцями, які вторглися до її володінь: сюди, в цей закут Глену не заходили навіть завзяті любителі вилазок на природу! А коли вітер доніс плач волинки, вона почала обережно прокрадатися вперед, перебігаючи від стовбура до стовбура і підступаючи дедалі ближче, аж поки не спинилася за гладеньким мідним буком, що ріс на пагорбі за добру сотню ярдів від галявини. Тепер ніщо не заважало їй спостерігати. Ну, майже ніщо.

Спочатку Лорі прийняла дітей за ельфів або фей; словом, отих чарівних чоловічків, які мешкали в іншому вимірі й іншому часі. Жінка цілком серйозно вірила у казкових створінь — ельфів, гномів, німф, домовиків, лісовиків, а також ангелів, — нерідко навіть розмовляла з ними.

Вона дивилася на спалахи веселих барв, мережив, оксамиту, шотландки, стрічок, нашивок і слухала сумну, меланхолійну гру волинки.

Вона не розбирала, що говорять діти, не бачила усіх подробиць дійства й не розуміла значення того дивного ритуалу, який збирались відправляти діти, але тихо сиділа, зачаївшись у сховку, аж поки врешті зрозуміла все.

Х’юї Стерлінг підійшов до справи з суто шотландською старанністю і подбав навіть про те, щоб у них був свій власний гробар. Ним став один із молодших нащадків їхнього садівника, і він поважно крокував разом з іншими з лопатою на плечі. Тепер, коли приспіла і його пора, Х’юї став напрочуд серйозний і