Джек Лондон - Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09

тільки-но Тім порівнявся з ним, як він раптом дуже спокійно й розважливо кинув свого ціпка простісінько Тімові попід ноги. Тім заорав носом так, аж курява знялася.

На мить усе заніміло. Дженджик сам скам’янів, вжахнувшися свого вчинку. Минуло чимало часу, поки те, що він зробив, дійшло до його свідомості й до свідомості глядачів. Та вони отямилися перші, і з тисячі горлянок вихопився несамовитий ірландський рев. Рудий добіг до фінішу, але ніхто не вітав оплесками цієї перемоги. Центром уваги був тепер дженджик із ціпком, і буря вдарила на нього. Почувши ревище, він на мить розгубився, а тоді круто повернувсь і дременув уздовж стежки.

— Ото прудкий! — галасував Берт, махаючи над головою капелюхом. — Молодчага! Хто б подумав? Хто б подумав? Ну, що ти скажеш, га? Що ти скажеш?

— Е, та він і сам неабиякий бігун! — захоплено вигукнув Біллі,— Але чому він це втнув? Він же не каменяр.

Шалене ревіння гнало хлопця, а той, мов сполоханий кріль, стрілою вискочив з тісної стежки на голий схил пагорка й зник між дерев. Сотня розлючених месників летіла за ним.

— Ет, шкода, що він так і не побачить, куди воно крутнеться, — мовив Біллі.— Глянь на отих скаженюк!

Берт аж не тямився від захвату. Він підскакував і в одно кричав:

— Дивись на них! Дивись! Дивись!

Оклендська партія тяжко образилася. Двічі було скривджено її улюбленця. Це партія фрісківців утяла таку мерзенну штуку. Окленд стиснув свої мускулясті кулаки й поривався на Сан-Франціско, прагнучи крові. А Сан-Франціско, цілком безневинне в даному разі, охоче прийняло виклик. Облудне обвинувачення в такому лиходійстві не менш ганебне, ніж саме лиходійство. До того ж надто довгий час ірландці стоїчно себе стримували. П’ять тисяч їх рвалося до бійки. Жінки не відставали від чоловіків. Увесь амфітеатр знизу догори спалахнув борнею. Наступали і відступали, йшли в атаку й контратаку. Слабші групи мусили відступити й битися на схилах пагорка. Інші хитро порозсипалися між дерев і провадили партизанську війну, накидаючись зненацька на сторопілих поодиноких ворогів. Півдесяткові полісменів, що їх адміністрація Візл-парку найняла для порядку, перепадало з усіх боків.

— Ніхто не любить поліції…— засміявся Берт, прикладаючи хустку до скривавленого вуха, з якого ще й досі капала кров.

Раптом кущі за його спиною затріщали, і він ледь устиг осторонитися перед двома чоловіками, що котилися вниз узбіччям, учепившись один одному в чуприну. Щоразу той, хто опинявся зверху, накладав тому, що під ним; за ними вслід, репетуючи, мчала якась жінка, лупцюючи того, котрий належав до ворожого клану.

Судді зі свого помосту героїчно відбивалися від оскаженілих наскоків юрби; але враз хистка споруда хилитнулась і завалилася.

— Що робить ця баба? — спитала Сексон, показуючи на літню жінку, що, примостившись недалеко від них на біговій стежці, стягала з ноги величезного черевика з гумовими халявками.

— До купелі лагодиться, — зареготав Берт, коли за черевиком злетіла й панчоха.

Вони зацікавлено дивилися на ту процедуру. Жінка знов узула черевика, тепер уже на босу ногу; а тоді вкинула каменя, завбільшки з власний кулак, у панчоху і, розмахуючи цією первісною страхітливою зброєю, пошкандибала до найближчої ділянки бою.

— Ого! Ого! — вигукував Берт за кожним її ударом. — Ну й ну, стара шкапо! Гляди, а ні, то всиплять! Ого-го! Так його! Банили? Хай живе старе бабисько! Ого! Гляньте, як вона їх лупцює! Не лови гав, бабцю!.. А-ах!..

Його голос із жалем урвався — саме-бо в цю хвилю інша амазонка прожогом учепилася в гриву бабі з панчохою, і пішла млинком разом із нею.

Даремно Мері хапала Берта за руку, відтягаючи його й умовляючи.

— Де твій розум? — кричала вона. — Це ж гидота! Кажу тобі, це гидота!

Але Бертові мов позакладало.

— Так її, так її, бабцю! — під’юджував він. — Твоє зверху! Я за тебе! Пильнуй! Тепер тобі поталанило! Хвалю! О! Тю-гу! Браво! Браво!

— Ніколи ще не бачив я такої лютої катавасії,— схилився Біллі до Сексон. — Тільки ця братва на таке здатна. Але навіщо тому жевжикові примандюрилося встругнути ту штуку — цього я не доберу. Він не каменяр. Узагалі навіть не робітник, а звичайнісінький фертик; він ані душі живої тут не знає. А втім, якщо йому хотілося заварити колотнечу, то він свого досяг. Ви тільки гляньте! Скрізь б’ються.

Раптом він так зареготався від щирого серця, аж сльози на очі набігли.

— Що там таке? — спитала Сексон, боячися щось прогавити.

— Та я все про того фертика, — насилу долаючи сміх, пояснив Біллі.— Навіщо він те встругнув? Мені ввесь час кортить збагнути, навіщо?

Знову затріщало в кущах, і звідти вискочило двоє жінок — одна втікала, друга її наздоганяла. Незчувся маленький гурт, як ураз і сам опинився в загальній колотнечі, що охопила коли не цілий світ, то принаймні видиму територію Візл-парку.

Тікаючи, передня жінка зачепилася за край садової лавки і була б упіймалася, але, щоб зберегти рівновагу, вхопила за руку Мері і враз несподівано жбурнула дівчину в лапи своєї переслідниці. А та — кремезна літня молодиця, — осатаніла до нестями, вчепилася Мері в коси однією рукою, а другу зняла, щоб дати їй ляпаса. Тільки той ляпас так і завис у повітрі, бо Біллі схопив молодицю за руки.

— Ну, годі, стара, годі! — заспокоював її він. — Чого це ви? Вона до цього непричетна.

Жінка зреагувала на це досить дивно: не вступаючи в бійку, але й не випускаючи з рук волосся Мері, вона ніби завмерла на місці й спокійнісінько зчинила лемент. В тому огидному лементуванні поєднувалася погроза із страхом. Проте на обличчі їй не відбивалося ні одного, ані другого. Вона холодно й пильно дивилася на Біллі, немов зважуючи, яке враження справляє на нього її лемент, — вірніше, волання до власного клану по допомогу.

— Цить мені, чортове помело! — не стерпів Берт, силкуючись відтягти її за плечі.

Внаслідок цього вони всі вчотирьох захиталися сюди й туди, туди й сюди, а бабисько тим часом кричало не вгаваючи. Раптом у крикові її залунали тріумфальні нотки, коли в кущах щось затріщало; це наближалася допомога.

Сексон глянула на Біллі: його спокійні очі враз блиснули крицевим полиском, він стиснув бабі руки, та випустила Мері й подалася назад. У цю мить надбіг перший з її заступників. Де вже було йому розбирати, хто тут винен, а хто ні. Досить того, що він бачив, як жінка метнулася від Біллі, і чув, як вона верещить із болю; а що той біль був радше уявний — дарма.

— Це непорозуміння! — поспішив гукнути Біллі.— Ми перепрошуємо, товаришу, стривайте…

Ірландець