Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

півметра вище очей, власне, й починається пластичне царство художника. Не тільки цілі ландшафти й панорами з фруктами, садками, будинками й кораблями, розбурханим морем — усім розмаїтим світом зображали з допомогою гребінця всі ці «poufs» чи «quâsacos»[44] (так їх названо в памфлеті Бомарше), але й, щоб моду робити мінливущою, ці пластичні споруди заразом символічно відбивали події дня. Все, що діялось у дрібному, як у колібрі, мозочку, все, чим повнились ці здебільшого пусті голови, мусило з’явитись на голові. Мала гучний успіх Ґлюкова опера — й одразу Леонар вигадав coiffure à la Iphigénie[45] з чорними жалобними стрічками й півмісяцем Діани. Королю зробили щеплення проти віспи — ця цікава подія мерщій відбилась у «poufs de l’inoculation»[46]. Стало модним американське по­встання — вмить усюди запанувала зачіска свободи; та були й геть дурнуваті та ниці: коли голодний люд пограбував у Парижі хлібні крамниці, то розбещене двірське панство, не спромігшись на щось розумне, лише відзначило подію «bonnets de la révolte»[47]. Ці штучні будівлі на порожніх головах усе безумніше спинались угору. Мало-помалу завдяки численним підпоркам і чужим косам волосяні вежі стали такі високі, що дами з тими зачісками не могли вже сидіти у своїх каретах, а лише, підібравши сукні, опускались навколішки, бо інакше коштовні волосяні споруди впирались у дах; у замках прорізали вище одвірки, щоб пишно вбраним дамам не доводилося щоразу нахиляти голову; в театральних ложах зробили склепінчасті дашки. А яких несвітських мук завдавали ці понадземні кучми коханцям тих дам — про це можна знайти чимало дотепного в тогочасних сатирах. Та звісно, коли йдеться за моду, жінки згодні на будь-які жертви; королева й собі щиро вважає, що не буде достеменною королевою, коли не робитиме або й не перевершуватиме всі ці дурощі.

І знову грізне відлуння з Відня: «Я не можу не згадати того, про що тепер так часто плещуть у газетах, — тих твоїх зачісок! Кажуть, що твої коси від самого кореня здіймаються вгору на тридцять шість дюймів, а серед них ще стрічки та пір’їни». Дочка ухильно відповідає chère maman[48], ніби тут у Версалі очі вже так до цього призвичаїлись, що цілий світ — під світом Марія Антуанетта завжди розуміє лише сотню вельможних придворних дам — нічого кумедного в тім не бачить. І майстер Леонар проворно будував собі далі й далі, аж поки цьому могутньому панові заманулося змінити моду й наступного року вже не носили веж, зате їх заступила ще дорожча мода — страусове пір’я.

Третій клопіт: хіба ж можна щоразу інакше вбиратись, не маючи відповідних прикрас? Ні, в королеви мають бути більші діаманти і грубші перлини, ніж у решти. Їй треба більше обручок і перснів, браслетів і діадем, ланцюжків для кіс і самоцвітів, пряжок для взуття й оправлених діамантів для мальованих Фраґонаром віял, аніж дружинам молодших братів короля та всім іншим придворним дамам. Правда, вона ще з Відня привезла чимало самоцвітів, а на весілля Людовік XVI подарував їй цілу скриньку родинних оздоб. Та навіщо й бути королевою, як не купувати щораз новіші, гарніші й коштовніші камені? Марія Антуанетта — про це у Версалі знає кожен (а невдовзі з’ясується, як воно зле, коли всі про це говорять і плещуть) — нестямно залюблена в прикраси. Не може вона опиратись, коли спритні, пронозуваті ювеліри — євреї Боме та Бассанж, двійко приблуд із Німеччини, — на оксамитних подушечках показують їй свої новітні мистецькі вироби, чарівні сережки й персні, різні застібки. До того ж ці два добродії полегшують їй купівлю. Вони вміють шанувати королеву Франції, луплячи з неї подвійні ціни, щоправда, надаючи кредит і завжди беручи за півціни її старі прикраси. Навіть не помітивши всієї принизливості цих лихварських ґешефтів, Марія Антуанетта по вуха залізла в борги, знаючи, що ощадливий чоловік завжди витягне її зі скрути.

Тепер із Відня надійшла вже гостріша засторога: «Всі вістки з Парижа в одно кажуть, що ти знову купила собі наруччя за двісті п’ятдесят тисяч ліврів, підірвавши власні прибутки й залізши в борги, та ще й, аби викрутитись, навіть віддала за безцінь свої діаманти... Такі чутки крають мені серце, надто коли помислю про майбутнє. Коли ти вже станеш собою?» — розпачливо вигукує мати. «Виряджаючись так пишно, володарка принижує себе, а ще дужче принижує тим, що робить такі видатки саме тепер. Я занадто добре знаю цей дух марнотратності і тому не можу мовчати. Я люблю тебе й хочу тобі добра, отож не збираюся лестити. Стережися, щоб через таку розбещеність ти не втратила поваги, якою тішилась на початку свого врядування. Всюди ж бо знають, що король украй ощадливий, і тому вся провина впаде на тебе одну. Такого повороту, такої відміни ліпше моїм очам не бачити».

Діаманти коштують гроші, туалети коштують гроші, і хоча, сівши на трон, добросердий чоловік одразу подвоїв виплати своїй дружині, в тій щедро набитій скриньці, певне, десь дірка була, бо там завжди посвистував вітер.

Як же здобути гроші? На щастя легкодумній жінці чорт вигадав свої райські втіхи — гру. До Марії Антуанетти гра при королівському дворі була невинною вечірньою розвагою, мов більярд чи танці, грали з невеликими ставками в сумирного картярського ландскнехта. Марія Антуанетта відкрила для себе й для решти сумнозвісного фараона, про котрий від Казанови ми знаємо, як про щонайліпший мисливський терен для всіх шахраїв і дурисвітів. Хоч підновлений і гостріший королівський наказ карав за всяку азартну гру, веселому товариству до нього байдужісінько: в салони королеви поліція доступу не має. А що й сам король не терпить засипаних золотом картярських столів, то розбещена зграя цим анітрохи не журиться: поза його спиною грають собі й далі, а придверник, раптом король десь надійде, повинен одразу подати знак. Тоді, мов чарами, карти зникають під столом, люди просто собі балакають, гуртом глузують із того доброчесника, а потім знову беруться до гри. Щоб поліпшити справи й підняти ставки, королева до свого зеленого столу допускає будь-кого, аби лиш гроші на кін, — і тиснуться до неї шахраї й крутії, небагато й часу минуло, а вже по місту розтрубили ганьбу, нібито в королевинім товаристві нечесно грають. Лиш одна й гадки про це не має, бо, засліплена втіхами, знати нічого не хоче, — Марія Антуанетта. Коли вона в шаленстві займалась, мов полум’ям, її вже ніхто не стримає, день у день вона грає до третьої,