Світлана Олександрівна Олексійович - У війни не жіноче обличчя

— А хіба я не така комсомолка, як усі? — Я заплакала.

— Ти, звісно, теж комсомолка. Але дуже маленька.

А моїх подруг, з якими я навчалася на курсах сандру-жинниць і в школі — вони були рослими, сильними дівчатами, — їх узяли. Мені було прикро, що вони їдуть, а я залишаюся.

Батькам я, звісно, нічого не сказала. Прийшла проводжати, і дівчата мене пожаліли: заховали в кузові під брезентом, їхали на відкритій полуторці, сидимо всі в різних хустках — у кого чорна, у кого синя, червона... А в мене мамина кофтина замість хустки. Ніби й не на війну зібралися, а на концерт художньої самодіяльності. Те ще видовище! Ну, кіно... Тепер без усмішки не згадаєш... Шура Кисельова навіть гітару із собою взяла. Їдемо, вже стало видно окопи, солдати побачили нас і кричать: "Артисти приїхали! Артисти приїхали!"

Під’їхали до штабу, капітан дав команду шикуватися. Вийшли всі, я остання стала. Дівчата з речами, а я так. Оскільки я несподівано потрапила, то речей у мене з собою не було. Шура дає мені свою гітару: "Ну, що ти будеш без нічого".

Виходить начальник штабу, капітан доповідає йому:

— Товаришу підполковник! Дванадцятеро дівчат прибули у ваше розпорядження для проходження служби.

Той подивився:

— Але ж тут не дванадцять, а аж тринадцять.

Капітан своє:

— Ні, дванадцятеро, товаришу підполковник, — отакий він був переконаний, що дванадцятеро. А коли повернувся, подивився, відразу до мене: — А ти звідки взялася?

Я відповідаю:

— Воювати приїхала, товаришу капітан.

— А йди-но сюди!

— Я разом із подругою приїхала...

— З подругою добре разом на танці ходити. А тут — війна. Підійди ближче.

Як була в мене мамина кофточка на голові, так я й підійшла до них. Показую посвідчення сандружинниці. Починаю канючити:

— Ви не сумнівайтеся, дядечки, я сильна. Я медсестрою працювала... Я кров здавала... Ви, будь ласка...

Подивилися вони на всі мої документи, і підполковник наказав:

— Відіслати додому! З першою попутною машиною!

А доки прийде машина, тимчасово призначили мене до медсанвзводу. Я сиділа і робила марлеві тампони. Щойно побачу, що якась машина підходить до штабу, негайно — до лісу. Сиджу там годину-дві, машина пішла — повертаюся. І так протягом трьох днів, поки наш батальйон не став до бою. Перший танковий батальйон тридцять другої танкової бригади. Усі пішли в бій, а я готувала землянки для поранених. Півгодини не минуло, як поранених почали привозити... І вбитих... У цьому бою загинула й одна наша дівчинка. Ну, всі й забули, що мене треба відправити додому. Звикли. Начальство вже не згадувало...

Тепер що? Тепер треба у військове одягнутися. Дали нам усім речові мішки, щоб ми речі свої туди склали. Новенькі речмішки. Я лямочки відрізала, денце розпорола і наділа на себе. Вийшла військова спідниця. Знайшла десь гімнастерку не надто рвану, підперезалася ременем і вирішила похвалитися дівчатам. І тільки-но я перед дівчатами покрутилася, як до нашої землянки заходить старшина, а слідом йде командир частини.

Старшина:

— Струн-ко!

Заходить підполковник, старшина до нього:

— Товаришу підполковник, дозвольте звернутися! З дівчатами — надзвичайна подія. Я їм речмішки видав, а вони самі туди залізли.

І тут мене впізнав командир частини:

— А, так це ти, "заєць"! Ну, що ж, старшина, треба обмундирувати дівчат.

Що ми одержали? У танкістів брезентові штани, та ще з накладкою на колінах, а нам дали тонкі, як із ситцю, комбінезони. А земля навпіл із металом перемішана, камені всі вивернуті — знову ми обірвані ходимо, бо ми не в машині сидимо, а по тій землі повзаємо. Танки часто горіли. Танкіст, якщо залишиться живий, весь в опіках. І ми обгорали, бо виймаєш охопленого вогнем, сама у вогонь лізеш. То правда... Дуже важко людину витягнути з люка, надто баштового стрілка. А мертва людина важча за живу. Значно важча. Про все те я невдовзі дізналася...

Ми ненавчені, хто в якому званні — не розуміли, і старшина нас завжди вчив, що тепер ми справжні солдати, маємо вітати будь-кого, хто вище нас за званням, ходити підтягнутими, шинель на застібках.

А солдати, дивлячись, що ми такі молоді дівчата, любили пожартувати з нас. Відправили мене якось із медсанвзводу по чай. Я приходжу до кухаря. Він на мене дивиться:

— Чого прийшла?

Я кажу:

— По чай...

— Чай ще не готовий.

— А чому?

— Кухарі в котлах миються. Зараз помиються, чай заки п'ятимемо...

Я повірила. Сприйняла як належне. Узяла свої відра, йду назад. Зустрічаю лікаря:

— А чого порожня йдеш? Де чай?

Відповідаю:

— Так кухарі в котлах миються. Чай ще не готовий.

Він за голову схопився:

— Які кухарі в котлах миються?

Завернув мене, насварив добре того кухаря, налили мені два відра чаю. Несу чай, а назустріч мені йдуть начальник політвідділу і командир бригади. Я відразу ж згадала, як нас учили, що треба вітати кожного, бо ми рядові бійці. А вони йдуть двоє. Як же я їх двох вітатиму? Іду і міркую. Порівнялися, я ставлю відра, обидві руки до козирка і вклоняюся тому й тому. Вони йшли, мене не помічали, а тут остовпіли від здивування:

— Хто тебе так учив честь віддавати?

— Старшина вчив, він казав, що кожного треба вітати. А вас двоє і йдете разом...

Усе для нас, дівчат, в армії було складно. Дуже важко давалися нам відзнаки. Коли ми прибули в армію, ще були ромбики, кубики, шпали, і ось змикить, хто там за званням. Скажуть — віднеси пакет капітану. А як його пізнати? Поки йдеш, навіть слово "капітан" із голови вилетить. Приходжу:

— Дядечку, а дядечку, мені дядечко велів вам віддати ось оце...

— Який ще дядечко?

— А той, що завжди в гімнастерці ходить. Без кітеля.

Запам’ятовувалося не те, що той лейтенант, а цей капітан,

нам легше було запам’ятати інше: гарний чи негарний, рудий чи високий."А, той, високий!" — пригадуєш.

Звісно, коли я побачила обгорілі комбінезони, обгорілі руки, обгорілі обличчя... Я... Це дивно... Сльози в мене кудись поділися... Дар сліз, жіночий дар... Танкісти вискакують із палаючих машин, на них усе горить. Димить. У них часто були перебиті руки або ноги. Це — дуже важкі поранені. Він лежить і просить: "Помру — напиши моїй мамі, напиши моїй дружині..." А я не вміла. Я не знала, як це комусь розповісти про смерть...