Lexa T Kuro - Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro

Наступний день (неділя) я провела досить нудно. До мене ніхто більше не приходив. У другій половині дня Старша Медсестра сказала, що мене готують до виписки та що я цілком здорова. Тобто вечеряти я вже мала з усіма. 

Мені принесли мої випрані особисті речі, але так як я прибула в Лазарет в одній піжамі, то дозволили взяти на якийсь час халат.

О 19.00 мене відпустили. Я пішла прямісінько в Житлові приміщення. Через те, що робочий день ще не скінчився, наш «дім» виявився майже порожнім, не рахуючи парочки Охоронців і двох-трьох Учнів, що прибирали Житлові приміщення у Жіночому та Чоловічому крилі.

Я спустилася до себе на поверх. В нашій кімнаті було пусто, бо дівчата ще не повернулися з роботи. Дістала з шафи свій повсякденний одяг та рушник, і пішла в душ.

Як же приємно було опинитися у своїх рідних стінах, до того ж на самоті, нікуди не поспішати та нормально помитися. Вода змивала з мене весь тягар останніх днів. Рана на лобі майже загоїлася, а коліна ще трохи щипало... Але це не хвилювало мене... Відчуття свободи та чистоти — ось що було головне для мене зараз.

«"Міс Піґґі" напевно, хотіла б замість Лазарету посадити мене на весь цей час до Карцеру, але я виявилася хитрішою... Мені пощастило, їй — ні! Яка я молодець!»

Посміхнулася сама собі та вимкнула воду. Загорнувшись у рушник, увійшла до роздягальні. Підійшовши до шафки, я здригнулася, бо посеред роздягальні стояв хлопець… І це був... Тіс!

— Ти з глузду з'їхав? — вигукнула я. — Якщо тебе тут побачать, то...

— Не хвилюйся! — тихо сказав він. — Я сьогодні оглядаю цей поверх.

Я похмуро подивилася на нього:

— Охоронцем зробився?

— А ти бацильною? — так само зарозуміло відповів він.

— Що тобі треба, Тісе? — мені чомусь різко розхотілося зараз з'ясовувати з ним стосунки. І те, що я в одному рушнику — було тому причиною. Мене раніше це навряд чи збентежило б, але не зараз...

— Я хотів поговорити!

— Зараз? Тут? — обвела рукою роздягальню.

— А більше нема де! Та ніколи!

Я важко зітхнула, бо зрозуміла, що швидко відбитися від нього не вдасться.

— Чому ти не прийшов відвідати мене? — косо подивилася на нього. — Я була хвора! Раніше ти завжди приходив... Знаходив спосіб... час...

— Раніше ти не завдавала сама собі шкоди! – різко відповів він.

Я з жахом подивилась на нього.

«Він знає!»

— Не думай, що я не здогадався. Я добре тебе знаю. Але ти б ніколи не зробила такого для стороннього! Для мене, для Ебби — так!  Але не для чужого.

— Чужої, — поправила я.

— Ну, чи чужої, — хлопець дивився в підлогу. — Я нікому не скажу... Не хвилюйся! Обіцяю, — замовк, я не зводила з нього очей. — Можеш відповісти мені на таке запитання, Ріко, — підняв на мене свої чорні, як ніч очі, — чому тобі важливі ці новенькі?

Мовчки дивилася на Тіса якийсь час, потім сказала:

— Я відповім тобі на це запитання, якщо ти чесно даси відповідь на моє.

Він кивнув головою. Я, важко зітхнувши, промовила:

— Мені подобаються ці новоприбулі. Вони інші, не такі, як ми. У них стільки життя, стільки енергії. Вони бачили щось, окрім Колонії. Вони бачили світ!

— Світ, якого більше немає! — промовив роздратовано Тіс.

— Неважливо! Але ж вони це бачили! Бачили на власні очі!

— Але ми теж можемо... — почав хлопець.

— Ми? А чи можемо? Згадай, чим це закінчилося! — я показала собі на спину.

— Я пам'ятаю, — тихо сказав він та опустив голову. — Я був тоді присутній...

— О, я також! Це було точно «незабутнє» щось! — виразила посміхаючись я.

— Мені шкода, що «міс Піґґі» так вчинила з тобою...

— Це вже не важливо, — відповіла різкіше, ніж хотіла.

Тіс знає мене добре, і розуміє, коли я не хочу згадувати щось не приємне, тому повернувся до наших питань:

— Вони подобаються тобі тільки тим, що були там, за Стіною? — він махнув кудись у незрозумілому напрямку. — Це дивно, Ріко.

— Знаю. Але я чесно відповіла на твоє запитання, чи подобається тобі відповідь, чи ні. Тепер твоя черга, — пильно подивилася на хлопця. Він кивнув головою, і я промовила: — Чому ти не сказав, що закохався?

Мабуть, Тіс не чекав такого питання — він розгублено відступив на пару кроків назад і... сів на лаву.

Я чекала на його відповідь.

— Чому ти так вирішила? — не підводячи очей, спитав він.

— Неправильно відповідати питанням на питання! І ти обіцяв відповісти чесно, — усміхнулася я.

— Це безглузде питання! — сказав дуже різко.

— Яке є! Вибирати ти не маєш права, — я склала руки на грудях.

Він вирував підлогу очима, спеціально уникаючи мого погляду.

— Тісе, скажи... — тихо почала я.

Він різко схопився і, підлетівши до мене надто близько, прокричав:

— Що сказати? Як я намагався день у день убити це почуття? Хотів знищити його, винищити? Як я намагався уникати тебе? Намагався грубити, навіть ненавидіти? Але все було марно! А потім з'явилися вони... Він... і ти... Я думав, що зможу побороти себе... Мені за кілька днів 18! Я отримаю статус Майже Дорослий! І що це означає? Що мені відкриються нові можливості, нові знання, нові... — він затнувся. Я мовчки слухала його. — А ти... — Він нервово проковтнув та сказав вже більш спокійним тоном: — Ти ще зовсім дитина, Ріко! Тобі це все чуже! Ти живеш якоюсь незрозумілою надією! Можливо, дивишся у майбутнє... Але я знаю, мене у твоєму майбутньому немає. Ти ніколи навіть не уявляла мене в ньому. Ти знала, що скоро наші шляхи розійдуться. Тебе завжди лякали близькі стосунки, я це розумію... Ти боялася того болю, який буде потім... Але ти ніколи не думала, про ту радість та те щастя, яке можливо тут і зараз… Зі мною! — він замовк.

Я була шокована.

«Він закоханий у мене! Звідки Ред міг це знати? Невже я справді така наївна? Чому не здогадалася сама? Чому не зрозуміла це раніше?»

— Чому ти мовчиш, Ріко? — злякано спитав Тіс.