Уляна Пас - На краю ненависті, Уляна Пас

- Якось дивно бачити тебе такою, - несподівано заявляє Ян, поглядаючи на мене знизу вгору. 

- Якою? - бурчу тихо. 

- Мовчазною, - швидко відповідає. - За останні кілька хвилин ти навіть слова не вимовила.  

- Взагалі-то, у мене травма, Золотов, - знову бурчу, хоча й розумію, що зараз він хороший і допомагає мені. Схоже, це захисна реакція на почуття, котрі мені зовсім не потрібні.  

- Це не смертельно, крихітко. Я швидко поставлю тебе на ноги, - Ян явно знущається, хоча ця клята усмішка змушує мурашок бігати шкірою. Схоже, при падінні я не лише ногу пошкодила, а ще й голову, якщо відчуваю до Золотова ще щось, окрім неприязні.  

- Я ненавиджу, коли ти так мене називаєш! - роздратовано відповідаю.  

- Я знаю, - він підморгує і тим самим повністю вибиває землю у мене з-під ніг. Як же добре, що я зараз сиджу, а то точно гепнулася б на пісок.  

Повернення Марка не дає нам продовжити цю дивну розмову. Ян доволі вправно змащує мою ступню маззю, а тоді накладає тугу пов’язку.  

- Спасибі! - повільно встаю на ноги і розумію, що їхати мотоциклом точно не зможу. Нога болить, і це дратує так, що доводиться зціпити зуби.  

- Твій мотоцикл залишиться тут, а я відвезу тебе додому, - вкотре дивує мене Ян. 

- Як це тут? - розгублено випалюю. - Я не залишу свого хлопчика тут! 

Марк на таку заяву лише хмикає, а Золотов закочує очі до неба, наче я реально його дістала. Ще мить - і я знову у нього на руках. Блін, можу ж до цього звикнути! 

- Я і сама можу йти! - бурчу, наче маленька дівчинка. І байдуже, що інша на моєму місці була б щаслива.  

- Насолоджуйся моєю добротою, крихітко! - Ян зупиняє свій погляд на моїх устах, і зовсім недоречно я пригадую той поцілунок у ванній кімнаті. Як же добре, що моє обличчя і так горить від палючого сонця. Золотов точно не побачить моєї реакції на нього.  

Він доволі швидко несе мене в бік виходу і зупиняється тільки біля свого автомобіля. Обережно ставить мене на землю, і я з сумом поглядаю на свій байк. 

Клята Крістіна! Усе через неї! 

- Аміно, дай мені ключі від мотоцикла, - несподівано заявляє Марк. - Ти поїдеш з Яном, а я за вами. Твій хлопчик скоро буде з тобою. 

Фиркаю на його глузування, але ключі все-таки даю. І хоч  я не сильно щаслива від перспективи їхати в одній машині з Золотовим, та це краще, аніж шукати допомоги деінде.  

Розмістившись у салоні Порша, я з сумом поглядала у вікно, як Марк розміщується на моєму мотоциклі. Ян тим часом завів двигун і виїхав на дорогу.  

- Досить вже так важко зітхати, - кидає у мій бік швидкий погляд. - Ти настільки сильно любиш цей байк? 

- Ти навіть не уявляєш наскільки! - впевнено заявляю. - Поки жила в Італії, то користувалася автомобілем, але це зовсім не ті відчуття. 

- Альбіна говорила, що ти рідко буваєш вдома, - згадка про сестру змушує мене трохи напружитись. Все-таки не варто забувати, що зараз я їду в одній машині з її хлопцем.  

- Ти обговорюєш мене з моєю сестрою? - здивовано питаю. 

- Я просто хотів дізнатися про тебе більше, - спокійно відповідає Золотов. - Виявляється, що ти ще та авантюристка. Любиш подорожувати, зникати на кілька місяців, а тоді несподівано повертатись. 

- Що в цьому поганого? - питаю. - У світі стільки всього прекрасного! Як можна сидіти на одному місці?  

- Напевно, у нас з тобою різне бачення на життя. 

- Ти говориш так, тому що не бачиш нічого, окрім свого видавництва, - мене понесло, і не факт, що зупинитися я зможу вчасно. - А я дивлюся далеко вперед і бачу там красу. 

- А мені покажеш? 

- Що? - здивовано завмираю. Автомобіль якраз зупиняється біля воріт мого дому, та ніхто з нас не поспішає покидати салон.  

- Красу. Я впевнений, що ти зможеш мене здивувати. 

Ян дивиться просто в очі, і від цього погляду мурашки знову оживають. Це точно якесь божевілля і мені терміново потрібно щось з цим робити.  

Лише голосний сигнал мого байка змушує нас обох виринути з цього в’язкого дурману. Ян першим виходить на вулицю і, відчинивши двері з мого боку, знову піднімає на руки. Марк також поряд, тримає у руках ключі від мотоцикла.  

- Я можу і сама! - бурчу, тому що реально не хочу, щоб мама побачила мене на руках у Золотова. 

Тільки от доля вкотре вирішила підкинути мені кілька проблем, і це вже зовсім мене не тішить. Зовсім поряд зі свистом зупиняється знайома Тойота, і двері різко відчиняються.  Ваня вистрибує на вулицю хмурий, наче грозова хмара. Та це ще не кінець, адже з іншого боку до нас наближається яскраво-червоний Мерседес моєї сестри.  

Ян також бачить це, але чомусь не поспішає поставити мене на ноги. А я хаотично намагаюся придумати пояснення, чому наречений Альбіни тримає мене у своїх обіймах.  

Щось мені підказує, що сестра не буде в захваті від побаченого, як і Ваня, котрий, схоже, зібрався вирвати мене з рук Золотова.