Девід Гіббінс - Атлантида

фотографії, він передав їх Костасові. Знімки було зроблено камерою підводного апарата, причому у правому нижньому кутку зафіксовано географічні координати та глибину точки знімання. На фотографіях було зображено велику дерев’яну конструкцію, оточену купами колод.

— Схоже на будівельний майданчик, — зауважив Костас.

— Ми знайшли його вчора біля будинку з вівтарем. Перед тим як люди залишили селище, до будівлі додавалися нові приміщення. — Маклеод указав на купу колод на дні. — Ми застосували водомет, яким обладнаний підводний апарат, щоб розчистити мул. Ці стовбури було спиляно лише незадовго до затоплення: кора міцно сидить на деревині, а де-не-де можна побачити рослинний сік.

Шотландець знову розкрив свій портфель і витяг прозору пластмасову трубку завдовжки з півметра. Всередині лежала тонка дерев’яна паличка.

— Наш підводний апарат обладнаний порожнистим свердлом, здатним брати з деревини та інших м’яких речовин зразки завдовжки до двох метрів, — сказав він.

Деревина кольору меду збереглася просто чудово: здавалося, вона тільки нещодавно була живою частиною рослини. Маклеод передав трубку Костасові, який відразу зрозумів, до чого веде шотландець.

— А, дендрохронологія! — промовив він.

— Саме так. Науковці уклали для Малої Азії безперервну послідовність річних деревних кілець, які дозволяють встановити час у межах періоду з 8500 року до Різдва Христового і до наших днів. Ми взяли зразок із серцевини колоди та виявили п’ятдесят чотири кільця. Цього цілком достатньо для датування.

— І?

— У лабораторії «Сі-Венчера» є сканер, спроможний за декілька секунд порівняти цю послідовність із базовою.

Джек питально подивився на Маклеода, якого, здавалося, тішила нагода зволікати з відповіддю до останнього.

— Ти ж археолог, — сказав Джекові шотландець. — Які твої припущення?

— Ну що ж, я вважаю, що вік цього дерева сягає завершення льодовикового періоду: воно жило ще до того, як Середземне море сягнуло рівня Босфорської протоки. Я б сказав, восьме чи сьоме тисячоліття до нашої ери.

Маклеод сперся на поруччя та уважно подивися на Джека. Всі інші, затамувавши подих, чекали його відповіді.

— Тепло, але не гаряче. Це дерево спиляли у 5545 році до нашої ери, плюс-мінус рік.

Костас недовірливо вигукнув:

— Неможливо! Це надто пізно!

— Але це датування підтверджене аналізами інших колод із того самого поселення. Здається, визначаючи час, який знадобився Середземному морю для досягнення свого нинішнього рівня, ми помилилися на тисячу років.

— Більшість лінгвістів гадає, що спільна індоєвропейська мова розкололася на окремі приблизно в п’ятому тисячолітті до нашої ери! — промовила Катя. — Це чудово узгоджується з нашими даними.

«Сі-Венчер» нарешті зупинився біля причалу, і Джек із Костасом схопилися за леєр в очікуванні поштовху. Після стількох років спільної роботи вони розуміли один одного навіть не з півслова, а швидше. Тепер обидва не наважувалися повірити в реальність почутого й побаченого: усе здавалося настільки фантастичним, що розум і логіка повставали проти цього.

— Ми вже зустрічалися з цією датою, — тихо сказав Костас.

У голосі Джека, що нахилився до Маклеода, почувалася впевненість:

— Я можу чимало розповісти тобі про цих індоєвропейців. Вони мали величну фортецю на березі моря, сховище знань за великими золотими дверима.

— Ти про що?

Джек помовчав і тихо відповів:

— Про Атлантиду.

— Джеку, друже! Радий тебе бачити, — почувся низький голос.

На причалі стояв темнолиций чоловік у світлих штанях та сорочці білого кольору з вишитою емблемою ММУ.

Джек зійшов з трапа та потиснув Мустафі Алькозенові руку. Слідом те саме зробив і Костас. Чоловіки окинули поглядом місце довкола зруйнованої середньовічної фортеці. Важко було уявити собі, що колись тут була столиця Трапезундського царства, відгалуження Візантії, яке й досі пам’ятають за його декадентську пишноту. Протягом багатьох століть місто процвітало на перехресті торговельних шляхів із заходу на схід. Нині цю традицію продовжували численні напівлегальні торговці, які влаштувалися тут після розпаду Радянського Союзу і підтримували тісні зв’язки зі східними контрабандистами та бандитами.

Малкольм Маклеод пішов уперед, щоб поговорити з юрбою посадовців і журналістів, які чекали на причалі. Йому не треба було нагадувати, що детальний звіт про знайдене поселення епохи неоліту може почекати до пізнішого часу. Усі члени експедиції знали, що зацікавлені особи вже спостерігають за ними через супутник, і розуміли, що інформувати про все журналістів украй небезпечно. На щастя, поселення було розташоване в одинадцятьох морських милях від берега, тобто в межах територіальних вод Туреччини. Швидкоплавному вартовому кораблеві турецьких ВМС, що стояв на протилежному березі гавані, вже віддано наказ на період роботи експедиції постійно бути напоготові, щоб у будь-яку хвилину вирушити на захист місця підводних робіт від можливих зазіхань. Після цього підводному селищу нададуть особливого статусу, і його охоронятиме турецький уряд.

— Мустафо, познайомся з нашою новою колегою, доктором Катею Светлановою.

Катя вже встигла натягти на купальник сукню; в руках вона тримала кишеньковий комп’ютер та валізу з документами. Вона потиснула простягнену руку і приязно всміхнулася до Мустафи.

— Пані доктор Светланова, Джек уже встиг рацією повідомити мені, що ви, мабуть, найкращий у світі експерт із давніх мов. Дуже радий з вами познайомитися.

Джек і Мустафа відділилися від інших і пішли в напрямку складу ММУ, розташованого в кінці причалу. Джек стиха переказував Мустафі події, що сталися з ними після знайдення папіруса. Він заздалегідь вирішив використати час постою «Сі-Венчера», щоб зустрітися з турком і ввести його до вузького кола людей, які знали про папірус і диск: великий досвід Мустафи міг стати їм у пригоді.

Вони увійшли до низької бетонної будівлі. Джек передав Мустафі свій записник, і той біля дверей віддав його секретарці. На аркуші за декілька хвилин до того було записано перелік археологічного та водолазного обладнання, яке Джек уважав за конче потрібне для подальшої роботи і яке сподівавсь отримати від свого приятеля.

Вони зупинилися біля великих сталевих дверей і почекали, поки до них приєднаються Костас і Катя. Мустафа ввів до системи захисту код, і двері розчинилися. Турок супроводжував своїх гостей у лабіринті лабораторій та майстерень. Нарешті вони опинилися в кабінеті, стіни якого були заставлені дерев’яними шафами, а в центрі стояв стіл.

— Наша штурманська рубка, так би мовити, — пояснив Мустафа Каті. — Звідси ми керуємо нашими операціями. Будь ласка, сідайте.

Він відчинив шухляду і витяг звідти мапу Егейського та південної частини Чорного морів. Мапа зображала все турецьке узбережжя аж до східного кордону з Грузією. Розправивши мапу, Мустафа прикріпив її до столу, а з невеличкої шухляди внизу взяв набір навігаційних циркулів і картографічних лінійок. Тим часом Катя наладнала свій комп’ютер.

Жінка підвела очі:

— Я готова.

Вони домовилися, що Катя читатиме переклад папіруса, а всі інші намагатимуться узгодити його зміст із мапою.