Рахул Санкрітьян - В забутій країні, Рахул Санкрітьян

Яхмос зразу ж покинув нас. Я спитав поради у своїх товаришів. Пан Чан зразу знайшов вихід:

— Звичайно, нам, богам, не личить робити будь-що самим, бо це може підірвати віру в нас. Люди не стануть молитися Тотові, якщо побачать, що він працює за вантажника. Крім того, ви правду кажете, професоре, — не варто показувати наші речі цим людям: що менше вони знатимуть про нас, то краще. Подивіться на човен, який вони привели. Він уп’ятеро більший за наш, посередині є каюта, закрита з трьох боків, та й четвертий бік можна закрити. Дхірендра перебив його:

— О, якби ми пересіли в цей човен, то могли б скинути маски, а я, чого доброго, ще й сигару міг би викурити. От чудово було б, Чане!.. Пробачте, я перебив вас. Кажіть, що ви надумали.

— Ви бачите, — вів далі Чан, — до щогли прив’язано дві кодоли. За них тягнуть човен. Якщо підсунути линви під наш човен, то кілька чоловік зможуть підняти його і поставити на великий човен.

— Чудово! — вигукнув Дхандас. — На це потрібно кілька хвилин, а тоді ми непомітно перенесемо наші речі в каюту.

Я покликав Яхмоса і передав йому волю богів, а самі боги тим часом перейшли у великий човен. Люди, що прибули з Яхмосом, відчували, звичайно, страх перед богами, але виконували все, що їм наказували.

— Боги хочуть, щоб ви прислали гребців, — знову звернувся я до Яхмоса. — Але зараз вони нам не потрібні: боги відпочиватимуть усю ніч і тільки вранці вирушать.

Яхмос дав знак, і вся флотилія швидко покинула нас. Ми перенесли речі в каюту, зібрали їх у кілька клумаків, обгорнули соломою, міцно зв’язали вірьовкою і поскладали внизу, під палубою. За день ми втомились і, тільки-но полягали на підлозі каюти, як зразу ж заснули.

Староєгипетські боги, як і грецькі та римські боги, мали багато людських рис. Як і всі смертні, вони не були досконалі, і тому навіть таким богам, як Тотові або Озірісові, доводилось їсти й спати, наче простим селянам.

Прокинулись ми пізно, вмились у себе в каюті і залюбки поїли те, що нам принесли як жертву. Поснідавши, боги вийшли з каюти і посідали на трьох гарних кріслах, припасованих на носі човна. Здійснилась їхня мрія — тепер не доведеться їм весь день стояти на ногах.

Перша частина дороги була не дуже важка, а друга ще легша. Ми урочисто пливли до Мітні-Хапі під вітальні вигуки населення. Ліворуч од нас і тепер в’юнився шлях Сидячих Писарів, а гора, що була праворуч, тепер ставала чимраз ближче.

Незабаром ми обминули гору й опинились у ще кращій місцевості. Храми, селища, ліси, знов села, храми… Нам здавалося, що це сон. Берегом ішли за нами тисячі людей. Попереду плив човен верховного жерця Яхмоса, а за нами — ціла флотилія човнів із співаками та музикантами, що співали і грали для нас.

Трохи піднята корма нашого човна мала форму лотоса, ніс закінчувався величезною баранячою головою з довжелезними рогами, загнутими назад і закрученими навколо помістка, де були припасовані крісла богів.

Найкраще, мені здається, грав свою роль Дхандас. Він робив усе поважніше, ніж Дхірендра та Чан. Коли він підносив руку, щоб благословити серафійців, в його рухах почувалася сила й велич. А Дхірендра раз у раз нарікав, що маска шакала дуже тісна на нього і не дає дихати.

Боги сказали, що на такій спеці вони не можуть більше сидіти. Я переказав це Яхмосові, і він зразу ж прислав здоровенного негра з опахалом. Згодом ми дізнались, що цей негр належав до племені, яке було в рабстві у серафійців.

Ще один день подорожі, і ми нарешті прибули до Мітні-Хапі. Я зразу ж згадав Фіви, коли побачив це незвичайне місто. Тут уже не було хат із глини та саману, накритих пальмовим листям і соломою, — скрізь височіли кам’яні будинки, а поміж ними зеленіли сквери з низенькими деревцями і травою. У центрі міста ми опинилися серед храмів, палаців та садів. Палаци були оточені високими мурами з дерев’яними брамами, прикрашеними майстерною різьбою. З брам стриміли назовні бронзові гаки та шпичаки.

Чи то безліч вражень так вплинула на мене, чи спека та сонце, але я раптом відчув страшенну втому і пошкодував, що не можна відпочити.

Наш човен підвели до гарних кам’яних сходів, що йшли від ріки до палацу. Обабіч сходів рівними рядами стояли воїни в сліпучих обладунках і з бойовими сокирами та списами; у лівій руці воїни тримали загострені вгорі щити, обтягнені шкірою.

За брамою палацу вдарили в барабан.

Перший зійшов на берег Яхмос, за ним я. Брама розчинилась, і ми побачили чудовий сад, де росли низенькі деревця і плелись виноградні лози.

Доріжкою повільно наближалася з саду невелика група людей. Вони неквапливо підійшли до сходів і почали спускатися вниз, мабуть, щоб зустріти і привітати нас у своєму місті. Правду казати, тільки двоє з них привернули мою увагу.

Один з двох був високий, широкоплечий чоловік у золотому обладунку. Мені зразу впав у вічі владний і гордовитий вираз його обличчя.

Друга була жінка. Вона йшла попереду процесії. Гаптований золотом і прикрашений самоцвітами одяг гарно облягав її постать. На шиї в жінки висіли коралі, на руках були браслети й каблучки. Довгі чорні кучері спадали їй на спину. Чоло було пов’язане золотою стрічкою, а трохи вище підвела прикрашену величезним діамантом голову змія із самоцвітів.

Дивлячись на цю жінку, я згадав правдиві слова одного поета:

І справді: всі прикраси затьмарювала її незвичайна краса. Вона здавалась живою Рамбхою або Шачі.