Леонід Володимирович Ушкалов - Панас Мирний

мене до праці, сподівання на те, що хай «малою-невеличкою цяточкою слугуватиме вона на користь рідній країні та її поневоленому народові». Відтоді пройшла і юність-весна, і зрілість-літо. А ось тепер усе, що було нажате за довгі роки праці на літературній ниві, «зложено в копи, звезено в стоги, вимолочено, провіяно… Чисте зерно пішло поміж люди, зосталася тільки солома та полова… Насува осінь з її негодою, ота стареча пора з її недугуванням та хворобами».

Попереду ще будуть десять років життя. Панас Рудченко і далі рухатиметься вгору щаблями службової драбини, ставши у квітні 1914 р. дійсним статським радником, тобто чиновником 4-го класу, який давав потомствене дворянство (особисте дворянство письменник отримав іще 1901 р.). У «Формулярному списку про службу» відзначено, що Рудченко мав цілу низку високих державних нагород: «золоту, прикрашену діамантами, табакерку, з вензелевим зображенням Найвищого Імені Його Імператорської Величності, й ордени: св. Станіслава та св. Анни 2 й 3 ступенів і св. Воладимира 4 ст., відзнаку бездоганної служби за 40 років, і медалі: срібну на пам'ять царствування Імператора Олександра III й світлобронзову на пам'ять ювілею 200-ліття Полтавської перемоги в 1709 р. І таку саму медаль на пам'ять 300-ліття царствування Дому Романових». Письменник вестиме життя відносно забезпеченого чоловіка: гарна платня (на найвищому кар'єрному щаблі вона складала 2400 карбованців на рік), власний будинок, прислуга, сякі-такі розваги в товаристві, пошана і в начальства, і в підлеглих… Попереду будуть і грандіозні соціальні пертурбації, і важкі удари долі: Перша світова війна, революції, загибель Російської імперії, українські національно-визвольні змагання. Його найстаршого сина Віктора, який блискуче закінчить юридичний факультет Московського університету, мобілізують на австрійський фронт офіцером, і він загине в 1915 р. під Луцьком. Наймолодший син Леонід, котрий добровільно піде в армію 1917 p., воюватиме на боці білої гвардії й так само загине на початку 1919 р. десь на Єлисаветградщині. Останніми роками старий письменник не раз опинятиметься в такій скруті, що хоч кричи: «Ой, пробі, рятуйте!» – як писав він восени 1919 р. до редакторки «Літературно-наукового вісника» Наталі Романович-Ткаченко… Але письменник Панас Мирний «помер» раніше – у грудні 1909 р.

Звісно, він не полишив літературної праці цілком. Зокрема, у 1914 p., коли царський уряд в особі міністра внутрішніх справ Російської імперії, добре знаного Мирним Миколи Маклакова заборонить публічне святкування століття з дня народження Шевченка, він напише «Відозву полтавців до киян з приводу святкування дня столітнього народження Т. Г. Шевченка», в якій рішуче засудить цю заборону. Отримавши звістку про Лютневу революцію 1917р., письменник знов повертається до перекладу Шиллерової «Die Jungfrau von Orleans» і майже доведе його до кінця (наперекладеною залишиться остання ява п'ятої, останньої, дії). Він пише також власні поезії. Наприклад, у тому-таки 1917 р. у поезії «До волі» Мирний висловлює своє несприйняття більшовицької революції, зокрема лівацького нігілізму щодо минулого. Після лютневої революції до Мирного з усіх боків пішли пропозиції видати його твори. Свої послуги письменникові пропонували Українсько-руська спілка, катеринославське видавництво «Сіяч», Подільська народна управа, київські видавництва «Криниця» та «Час», ляйпцізький видавець Яків Оренштайн, Всеукраїнський кооперативний видавничий союз, Полтавська спілка споживчих товариств, «Літературно-науковий вісник». Подальші події стали на заваді втіленню цих планів у життя. Тільки Полтавській спілці споживчих товариств 1818 р. вдалося видати повість «Товариші», а «Літературно-науковий вісник», починаючи з липневого числа за 1918 p., друкував по черзі повість «За водою», третю частину «Повії» та драму «Не вгашай духу!». У цьому ж таки році Мирний стає одним з авторів і редактором полтавського видавництва дитячої літератури «Зірка». Для цього видавництва він переклав п'єсу Поліксени Соловйової «Царевна Земляничка», редагував п'єсу Лесі Кущинської «Сирітка», переклади оповідань канадського письменника-анімаліста Ернеста Сетона-Томпсона «Сірий ведмідь Ваб», «Вінніпезький вовк», «Спринґфільдська лисиця», книги Карла Евальда «Історія двоногого. Як людина перемогла природу». Останній публічний виступ письменника відбувся на святі з нагоди 150-річчя з дня народження Котляревського 12 вересня 1919 р. А вранці 28 січня 1920 р. Мирного не стало. Через два дні, 30 січня, тисячі полтавців проводжали письменника в останню дорогу. «В морозному повітрі, – згадував Григорій Коваленко, – лилися жалібні співи українського національного хору. Труну під червоною китайкою і під прапорами везли, по стародавньому звичаю, на санях двома парами волів». Великий український письменник Панас Мирний відходив у вічність.

Примітки
1

Тут і далі російськомовні тексти подаю у власному перекладі. – Авт.

(обратно) 2

Друге я (лат.).

(обратно) 3

Творення з нічого (лат.).

(обратно) 4

Світло у темряві (лат.).

(обратно) 5

Світова скорбота (нім.).

(обратно) 6

Рідкісна птаха (лат.).

(обратно) 7

Символ віри (франц.).

(обратно) 8

Стара історія (нім.).

(обратно) 9

Розповідь від першої особи (нім.).

(обратно) 10

У першодруці цього імені немає, але в списку, зробленому Біликом з рукопису Мирного, воно є.

(обратно) 11

Передісторія (нім.).

(обратно) 12

Наслідування Христа (лат.).

(обратно) 13

Бог із машини (лат.).

(обратно)