Емма Йосипівна Вигодська - Небезпечний утікач

— З яким трудом я розшукував їх, міс Гарріс! — похвалився Макферней. — Я виходив усі стежки й стежечки Верхньої Індії, пробирався крізь ліси й джунглі від селища до селища П'ятиріччя, ночував біля вівчарських вогнищ, у лісових сторожках, у кочовищах гуджуратів. Я слухав пісні народу, я просив старих людей переказувати мені стародавні легенди. Ось що у мене позаписувано!

Макферней простягнув кілька папірців, списаних незрозумілими значками.

— Дванадцять років праці й мандрувань вклав я у ці папірці, міс Гарріс!.. Я записував слова різних племен умовними значками, зрозумілими лише філологам. «Небо», «земля», «батько», «хмара», «воїн», «вогонь», «шлях», «людина», «дерево»… Слова ці майже збігаються в багатьох індійських народів. Англійці, прийшовши завойовниками до Індії, думають, що вони покорили напівдике, темне плем'я. Вони нічого не хочуть знати про культуру того народу, який обікрали. Мої записки розкажуть щиру правду. Тисячолітня культура відбилася в цій мові. Ось вони, корені слів!..

Папірці тремтіли в руках у Макфернея.

— Я все зберу! — пообіцяла Дженні. — Не турбуйтесь, містер Макферней, жоден корінь не загубиться.

І вона побігла за папірцями, що порозліталися до бортів.

Майор Бріггс саме в цей час вийшов на палубу. Впевненими гуркотливими кроками він пройшов до носа й зупинився.

— Що за чортовиння? — запитав майор.

Він підняв з палуби маленький квадратик списаного паперу і майже ткнув його собі під ніс.

— Що воно за значки?

— Транскрипція, — пояснив Макферней. — Це мої записки. — Він хотів узяти в майора аркушик.

— Що? Транскрипція?! — Майор сховав за спину руку з міцно затиснутим у ній папірцем. — Пробачте, містер Макферней, але я вам вашої транскрипції не віддам. Я відповідаю за судно, шановний містер Макферней, і я мушу знати, що означають оці значки. Я повинен насамперед виявити, чи не загрожують вони престижу королеви й недоторканості Британської імперії.

І майор, по-військовому клацнувши підборами, загримотів по дошках палуби до своєї каюти.

Дженні не могла спокійно заснути до ранку. Невиразна тривога гнітила її. Бріггса Дженні зненавиділа з першого дня: від хрипкого голосу майора, від його важкої, гуркотливої ходи, червоних, як непрожарений біфштекс, щік Дженні починало сіпати. Ранком Дженні довго вешталася по судну. З ким поговорити про те, що трапилося вчора на палубі? Вона постукала до Бедфорда.

Генрі Бедфорд сидів за похідним столиком і писав. Він здивовано глянув на дівчинку.

— Що таке, Дженні?

Карі очі Дженні були неспокійні, а коси не заплетені й не викладені віночком на голові.

— Море надокучило? Чи, може, нездужаєш? — занепокоївся Бедфорд.

— Ні, містер Бедфорд, не те.

Дівчинка розповіла капітанові про шотландця й про майора Бріггса.

— Спокій, Дженні! — сказав Бедфорд. — Просто нічна метушня через пацюків.

Він пройшов до каюти майора. Бріггс, схилившись над папірцем, несамовито смалив люльку.

— Дорогий Бедфорде, чи не можете ви пояснити мені, що це означає?

Він простягнув Бедфорду папірець, списаний незрозумілими значками.

— Я про все вже довідався! — похвалився Бедфорд. — Цей Макферней — не ботанік. Він філолог.

— Філолог? Тим гірше для нього! А що, власне кажучи, це значить, Бедфорде?

— Філолог… — Бедфорд не поспішав. — Це… це людина, яка вивчає різні мови… різні слова, чи що.

— Ось-ось, різні слова!.. Він розмовляє з матросами. Він бесідує з кухарями… Позавчора він увесь вечір тинявся на нижній палубі, розмовляв з моїм ординарцем його власною мовою!.. Ірландською!»

— Небезпечна людина! — сказав Бедфорд. Майор махнув страшним папірцем.

— Жодного дня! — сказав він. — Жодного дня я не потерплю більше присутності цієї людини на судні. Ми заходимо в Кейптаун. Я звелю капітанові зсадити шотландця на берег, а начальник порту затримає його аж до вияснення. З начальником я домовлюся сам.

І майор рішуче сплюнув на підлогу гірку, просякнуту тютюном слину.

За два дні пасажири «Олівії» побачили чорні скелі, сильний прибій і пустинну бухту Кейптауна.

Майор Бріггс особисто з'їхав на берег разом з помічником капітана. Він повернувся дуже хутко і надзвичайно схвильований. Новини, які сповістив йому начальник порту, були такі несподівані, що абсолютно всі думки, навіть думка про ненависного шотландця, повилітали з голови майора. Він зачинився з офіцерами у себе в каюті.

— Бунт, — об'явив майор. — Тубільні війська збунтувалися в Індії. Замість Бомбея нам наказано йти у Калькутту.

— У Калькутту?

— Так, у розпорядження командування Бенгальської армії.

Теплий сірий туман надовго сховав від людських очей близьку землю. Коли туман розсіявся, пасажири «Олівії» побачили червоний глинястий зріз високого берега і буйну тропічну зелень над ним. Вони були біля Коморінського мису.

Стародавня рублена дерев'яна башта ховалася в зелені на березі — залишок старої факторії, побудованої в цьому місці португальцями майже три століття тому. «Олівія» стала на рейді. Великий урядовий пароплав, димлячи широкою чорною трубою, попрямував їй назустріч від берегового молу.

«Чи йдуть іще слідом за вами судна з військами на борту?» — запитали з пароплава.

«Ні», — відповіли з «Олівії».»

«Приготуйтеся, ми беремо вас на буксир», — просигналили з пароплава.

Пароплав пихтів і стукотів, посилаючи «Олівії» хмари брудного диму, але все ж таки йшов хутко. Тижнів за три «Олівія» ввійшла у гирло Хугглі, одного з рукавів величезної дельти Гангу. Вони трималися правого берега й не бачили лівого, — такий широкий був Хугглі. Пасажири «Олівії» зібралися на палубі й розглядали незнайомі місця. Дженні бачила одноманітний плаский берег, піщані обмілини,