Олексій Михайлович Волков - Переможець отримає все

Впавши у крісло і заплющивши їх одразу й надовго, Віктор зрозумів, як змучився за ці два дні. Мотання по Німеччині, по автохаусах, потім ще й ніч за розмовами… І втома допомагала абстрагуватися від усього зайвого.

Останній раз це трапилося два тижні тому. Вона вийшла з крамниці з невеликим поліетиленовим пакетом у руці. Чомусь саме пакет насамперед кинувся йому в очі. Віктор не знав, що було там. Напевно, нехитрі й недорогі продукти, куплені на вечерю. Якби він тільки міг! Якби він мав таку змогу, ця жінка їла б лише те, що навіть не снилося іншим, які снували поруч. А сам би він… Він би мав за щастя взяти з її рук бодай якусь крихту від того, що лежало в пакеті. Хоча, ні. Він би не наважився. Адже там те, що необхідно їй самій і її маленькій дитині, яка для неї, напевно, дорожча за все. А ще її рука — під вагою пакета вона набувала особливої форми. Перед очима почало туманитися. Ноги зупинилися самі.

— Здрастуй, Зоряно…

— Добридень…

Як завжди, не зупиняючись, ледь повернувши голову. Навіть не глянувши на нього. Автоматично, так, як відповідається на вітання кожному. Можливо, тільки, з відтінком прикрості — «Господи, знову». Так буде завжди.

Він обертається, проводжає її поглядом. Напевно, це кидається у вічі тим, хто перебуває поруч. Що з того? Зупинити себе неможливо. Коли ще трапиться така нагода? Аж у голові паморочиться від того, як рухається тканина її сукні без рукавів. Здається, що він чує звук її тертя об тіло. Недорогої сукні. О, якби він мав таку можливість! Вона б ходила в…

До перехрестя залишалося кілька кроків. Вона обов’язково зверне, бо знає, що він дивиться у спину. А їй це неприємно. Додому треба йти прямо, але вона зверне, щоб позбутися цього липкого відчуття, коли тебе обмацують очима. Останньої миті він побачив її у профіль. Темне рівне волосся, закинуте за одне плече…

Схоже волосся він бачив сьогодні. Ні, це, звісно, неможливо порівняти, хіба б на дотик… І він простягнув руку, торкнувся того, що було зараз поруч. Вона здригнулася. Чому? Напевно, зробила б це й Зоряна, якби… Вона б точно здригнулася, саме так. Але вона б не дозволила. Не дозволила б його руці лежати на плечі і тримати в пальцях оце волосся. Напевно, воно на дотик таке саме, тому що пряме й темне. А під рукою плече жінки.

Плече було ніжне й тепле. Щоправда, воно дозволяло його руці торкатися себе. Невже і її тіло схоже на дотик? Рука його повільно ковзнула по волоссю догори, по щоці, яка також дозволяла все. Також тепла й тендітна. Вона навіть подалася до нього. А перед очима ще стояла та остання картинка, що здавалося, закарбувалася в пам’яті назавжди. Сон, у якому можна все… Тепер він тримав цю жінку обома руками, відчуваючи її форму, яка, напевно, насправді була дещо іншою, просто зараз ним керувала уява. А що там, нижче? Адже сьогодні йому дозволяється…

А нижче чомусь опинився поліетиленовий пакет, який вона тримала на колінах. Звідки це? Ой, справді… Обережно відібравши в неї кульок, Віктор поставив його поруч із кріслом, і тепер його руки відчували все те, куди рідко сягали навіть думки.

А вона мовчки виконувала його примху — найбезневиннішу, з якою доводилося стикатися досі — нічого не робити й ніяк не допомагати. «Ну й біс з тобою, роби все сам» — подумала Лариса, коли він обережно клав її на ліжко. Хоча, звісно, це було приємне й доволі незнайоме відчуття — так обережно цього не робив ще ніхто. І вага його м’язистого тіла виявилася також неочікувано малою, і обійми незвично ніжними. Ось тільки імпотентом цей хлопець не був — тут весь її досвід схибив.

А потім він сів біля вікна й запалив, дивлячись на частинку нічного Амстердама, яка їй набридла до нестями — оці ліхтарі на вузькій вуличці. У вікно пробивалося світло й вихоплювало його шию і плече, якраз те, з леопардом. Іноді над ними спалахував вогник цигарки, щоб потім знову згаснути.

— Спи вже, — сказав він нарешті. — Мені більше нічого не треба. Хоч виспись до ранку…

Сам він знав, що не засне. За дві години почне розвиднюватися й можна буде вирушати. Краще виспатися десь у дорозі, якщо зовсім почне хилити. А ці дві години він збирався пересидіти тут, біля вікна. Не їхати ж величезним незнайомим містом поночі.

Він курив другу цигарку поспіль, струшуючи попіл у попільничку на підвіконні. На душі коти шкребли. Даремно він зробив гачок на кількасот кілометрів. Даремно втратив півтори доби. Даремно викинув зароблені гроші. Усе даремно: адже це все-таки була не Зоряна.

IX

Джип — масивний, чорний, блискучий — промчав зустрічною смугою. Щоправда, ще не смеркло, і світло в салоні розкішного гіганта не було увімкнене, натомість яскраво світилися фари, які наче сповіщали — «Обережно, я крутий! В'їдеш — не розрахуєшся!» Звичайне явище на дорогах.

Про випадок, почутий від житомирян, він досі не знав. Воно й не дивно — користувалися хлопці іншими автошляхами, брали машини на інших базах. А казки про загадковий джип, нібито названий шоферами «Летючим Мадяром» за аналогією з відомим морським «персонажем», Віктор почув уперше року так за півтора тому в автокемпінгу, де вся компанія, зупинившись на ночівлю, була не зовсім тверезою. Тема тоді несподівано набула статусу центральної на цілу ніч.

Розповідали, що з’являється привид несподівано: стоїть віддалік дороги. Кабіна його яскраво освітлена, а всередині — нікого. Іноді він починає їхати. Нікого не переслідує, ні на кого не нападає. Та тільки той, кому доведеться побачити його, — вже не жилець. Згадували й конкретних людей, які начебто на власні очі бачили це диво.

Усе остаточно пригадалося аж за Франківськом. Раптово. Он воно що… Не той бачив, хто розповідав. Бачив його друг. Точно. А «травив» байки Дмитро Лихолат з Коломиї. Нарешті. Вони стояли в Польщі, на тому боці, на якійсь стоянці. Ось тоді-то